Чай і віскі

Частина 12

☕️

В думках, у снах та в серці.

То... що таке щастя? Ну, звісно-звісно, це дуже складне та комплексне питання, що потребує зваженої і добре обміркованої відповіді, і навряд чи ним годиться починати будь-який розділ, будь-якої книги, та все ж — що таке щастя?

Воно у великих чи малих речах? Можливо, воно і не у речах зовсім, а у відчуттях, наприклад? У відчутті тепла, спокою і комфорту; у відчутті мʼякого светру на тілі; відчутті ситості і хорошого нічного сну; відчутті солодкого присмаку на язиці, залишеного порцією кремового торту; відчутті теплого, квіткового запаху, що часом зісковзає з пухнастого волосся; відчутті лагідного, люблячого дотику на шкірі...

Юнгі був переконаний, що допоки його світло яскраво світить йому, його не хвилюватимуть подібні екзистенційні питання — не хвилюватимуть і відповіді на них. У нього вже є все, чого тільки може жадати серце та розум.

То, мабуть тоді, щастя існує там, де про нього не згадують — його тихо, мовчки проживають?

Минув тиждень, як їх життя зʼєдналися в одне, як червона нитка тісно сплела їх мізинці одне з одним. Тиждень, як все врешті відчувалось таким правильним, таким простим, таким теплим навіть посеред грудневого морозу — їх гріли самі думки один про одного.

Їм не вдавалось проводити багато часу разом, у обидвох почалась сесія, тож тепер доводилось проводити більше часу в стінах своїх Альма-матер, ніж в стінах чайного кафе-магазинчику чи в обіймах одне одного. Здавалось, це просто жахливо, несправедливо і недопустимо — та якимось чином вони навпаки використовували цей час підтримуючи один одного і зігріваючи теплими повідомленнями чи дзвінками.

Юнгі мало не впав з крісла, коли молодший раптом вперше подзвонив йому, увечері після того, як вони разом, міцно тримаючись за руки, залишили торгівельний центр і старший провів хлопця додому. Тоді Чіміну просто нетерпілось дізнатись, чи з ним все гаразд, і чи його переляканий кіт раптом не змок по дорозі до свого гуртожитку, коли неочікувано знову почався дощ.

Проте, тоді хлопцю довелось чекати не менше пʼяти хвилин, перш ніж Мін врешті видав тремтяче: "Г-гаразд", а потім довго заспокоював розхвильованого юнака, котрий вже мало не швидку хотів викликати, бо його хьон мов води у рота набрав (що не виключено, коли вже під дощ він-таки потрапив). І ще довше довелось пояснювати, в чому ж була причина його мовчання та тремтячого голосу, якщо не раптова застуда. Крізь сором та червоні щоки, але Юнгі довелося зізнатися у впливі голосу хлопця на його — вуха, мозок, серце та саму душу. І хотілось би Міну сказати, що це пізніше не використовували проти нього... але, той паскудно-прекрасний шепіт змусив-таки тоді його невинну душу на кілька хвилин покинути гріховне тіло: "Хьон, а тобі важливо, що саме мій голос говорить..? Бо у мене багато слів накопичилось... не завжди надто пристойних..."