Чай і віскі

Частина 15

​

☕️

До сонця

Перед тим, як вони із матірʼю врешті розпрощались, Суйон витягнула із сина обіцянку, що той завтра прийде допомогти їй перебрати деякі коробки з речами, щоб потім відправити їх у Токіо. Ця думка все ще видавалась такою далекою, чужою, несправжньою; все тіло Юнгі одночасно її відштовхувало та раділо їй. Його мати заслуговувала на щастя як ніхто інший — для Юнгі це було незламною істиною. Вона все ще не погодилась на пропозицію коханого чоловіка лише тому, що спершу хотіла поділитися цією новиною та своїми планами на майбутнє з Юнгі, і він не міг бути більш вдячним за це. Ця безумовна довіра та повага, яку вони вибудували між собою крізь всі ці роки була їх особливим звʼязком, їх мовчазною клятвою оберігати та захищати одне одного. І цей звʼязок лише продовжував зміцнюватися та збагачуватися емоціями, які вони тепер все частіше проявляли в присутності одне одного. Мабуть, вони врешті опинились на тому етапі в житті, коли вони були готові відкриватися і ділитися своєю довірою, теплом та вірністю і з іншими людьми.

Юнгі не терпілось написати Чіміну, запросити його на вечерю, однак, це здавалось доволі великим кроком, на який він був не впевнений, чи хотів би зараз йти Чімін. Адже навіть якщо ви чотири місяці поспіль впадаєте один за одним і лише два тижні з них офіційно зустрічаєтесь — все далеко не так просто.

Сімейна вечеря — два гучних слова, які зараз голосно тарабанили по крихкому черепу Юнгі, немов пара безжалісних металевих молотків.

Проте, природа стосунків така, що частіше за все тобі доведеться робити певні кроки, великі чи маленькі, щодо яких ти не будеш впевненим. Ти сумніватимешся і згризатимеш нігті у страху бути відкинутим, і все ж — ризик це невідʼємна частина щастя.

[хей, ангел.]

{хммм, мені подобається, продовжуй :з }

[у мене є дві новини. перша — не думаю, що нам вдасться завтра зустрітися. :( ]

{забудь, мені це зовсім не подобається :< }

[вибач, Чіміні, мати витягнула з мене обіцянку допомогти їй завтра з дечим.]