Чай і віскі

Частина 11

☕️

Його кіт

Довелося скасувати одне зі своїх приватних занять, та якщо ви запитаєте Юнгі, то він зробив би це не роздумуючи ще сотню разів. З вчорашнього вечора кожна клітинка його тіла бриніла немов струна, він відчував — щось змінилось. Змінилось на краще.

Вони домовились зустрітись у торгівельному центрі. Юнгі не дуже любив подібні місця через шум, тим паче у вихідний день, але виходу не було — сьогодні обіцяли дощ. Та згодом дрібний дощ перетворився у повноцінну листопадову зливу; добре, що вони встигли зайти всередину трішки раніше.

Білі пасма Чіміна легко змокли, по червоному носі ще пробігала маленька крапля дощу, і її жах як хотілося стерти.

– Фух, ще б трохи, і довелось би купувати новий одяг, – посміювався молодший, легко куйовдячи своє волосся рукою, щоб струсити краплі води.

– Це було б жахливо... ненавиджу мокнути... – Юнгі наморщив носа і звів брови на переніссі, струшуючи воду зі своєї куртки.

– Ха-ха, хьон, ти і справді наче кіт, води боїшся, – веселився Чімін.

– Не смішно, Чімін-а, я обіцяю, ти не захочеш знаходитися поруч, коли мій одяг змокріє на 51%.

– Хм, тому що ти будеш морщити носа ще миліше, кото-хьон?

– Ні, тому що я почну вживати багато нецензурних висловів, котрі твоїм маленьким вушкам краще не чути.

Чімін залився мелодійним сміхом, ще більше підганяючи кров до вже й так червоних вух.

– Що б ти хотів робити? – поцікавився Мін.

– Хмм. Ну, взагалі, якщо ти не проти, я давно мав намір прийти сюди і пошукати кілька цікавих форм для випіч... – не встиг закінчити Чімін, коли його перебив старший.

– Не проти. Просто скажи, куди йти.

– Ого, хьон, а ти буваєш таким слухняним, – підсміювався молодший.

Та Юнгі просто цмокнув язиком і склав руки на грудях.

– Добре-добре. Ходімо, здається, це в тій стороні, – юнак вказав рукою напрямок і покрокував вперед.

Кажуть, універсального щастя не існує — у всіх воно різне. Та якби Юнгі довелося описати своє, він би просто вказав на енергійний клубочок світла, що радісно вистрибував попереду нього та не звертав ні на що інше уваги. Він міг би слідувати за ним вічно, блукати по безкінечній золотій спіралі Фібоначчі, не знаючи ані голоду, ані втоми. Заворожено йти слідом, не наздоганяти, не гукати — безумовно довіряти своєму світлу.