Мій Постійний Клієнт

10 частина.

Я прокинулась від того, що у мою палату хтось зайшов. Хоч я міцно спала, та почути усе змогла.
Я відкрила очі і побачили того самого лікаря - Ешлі. Він спочатку вагався чи підходити до мене, а коли вже побачив, що я розплющила очі, то підійшов ближче:
— Вибачте, що перервав ваш сон, та мені необхідно ще раз оглянути вас, - я кивнула головою. Після цього він одягнув рукавички та знову почав оглядати мою голову. На цей раз, до місць, які мене дуже боліли минулого огляду він не торкався, — Голова ще досі болить? - я одразу ж напружилась, "увімкнула" голову, щоб зрозуміти, чи болить мене голова чи ні? Так, я не можу спросоння адекватно думати, іноді, мені доводиться напружувати мізки, щоб хоч щось зрозуміти, чи сказати, а ще коли біля мене стоїть такий симпатичний чоловік і дивиться мені прямо у вічі, ніби хоче заглянути у душу, думати стає ще важче.

Я не відчувала ніякої болі у голові:
— Ні, вже не болить, - Ешлі зняв рукавички, поклав їх у кишеню свого халату та ще раз поглянув на мене своїми карими очима:
— Добраніч! - промовив він таким тихим і спокійним голосом і пішов до дверей.
— Добраніч! - сказала я йому, вже коли він майже зачинив двері.

Стоп! В сенсі "добраніч"? Я нахмурила брови та потягнулась за телефоном, який лежав на тумбі.
— 21:36 - вголос промовила я, і після цього мої очі розширилися настільки - наскільки це можливо. І що я тепер буду робити цілу ніч? Рахувати слоненят, чи, можливо, ходити туди сюди, щоб швидше втомитись і знову поринути і свій солодкий, спокійний сон?

Я піднялась за допомогою рук, та сіла на ліжку, одягнула капці, щоб не змерзнути в ноги, та думала ні про що. Слухала як на вулиці б'є у вікна дощ і вітер. А ще недавно так яскраво сяяло сонце, а тепер, жорстока гроза не залишила ні сліду від того палкого, теплого, сонячного, літнього дня.

Я піднялась на ноги, які заніміли від того, що я довго сиділа опустивши ноги і не ворушила ними. Коли оніміння повністю пройшло, і я могла далі стійко триматись на ногах, я відчинила двері і знову той самий коридор. Тихий, великий, і пустий. Мені здається, що я одна тут лежу. Більше крім мене хворих немає? А! Ще ж є той хлопець, якому "не потрібна лікарська допомога". Від цих спогадів я посміхнулась. Хоч було вже й пізно, та це мене не зупинило заглянути до нього у палату. А що? Мені було нудно самій, я хотіла з кимось поспілкуватись!

Я відчинила двері. В палаті... нікого? Лиш яскравий світильник давав знати, що тут хтось є. Я ступила крок. Потім другий. І почула позаду себе якесь шарудіння, а після нього той самий голос:
— Хто ти? Знову принесла мені ті огидні таблетки? Чи крапельницю, яку я вкотре виллю? - він так серйозно це говорив. По голосу я розумію, що це доволі дорослий хлопець, та мій мозок відмовляється в це вірити. Можливо, це просто хлопчина з ранньою мутацією?
Я ледве стримуючи сміх повернулась обличчям до нього. Переді мною стояв на голову вищий за мене хлопець. Сірі очі, кучеряве, каштанове волосся, рум'яні щічки, горбатий ніс. Симпатичний, можливо, навіть симпатичніший за того лікаря Ешлі. Від цих думок я хіхікнула у голові, але швидко повернулась до реальності і відповіла на його запитання:
— Воу-воу! Спокійніше! Я твоя сусідка. Он, в сусідній палаті, - я показала вказівним пальцем в сторону своєї палати. Його вираз обличчя помітно пом'якшав.
Хлопець оминув мене, та пішов до свого ліжка. Я в цей час зачинила двері та стояла і спостерігала, що він буде далі роботи:
— Ну?
— Що ну? - я підняла одну брову та склала руки біля грудей.
— Чому прийшла?
— Чому так грубо? - поки я це говорила, він сів на ліжко, —  Невже мама не вчила, що потрібно поважати людей? - після цієї фрази між нами нависла тиша. Він поглянув на мене таким вбивчим поглядом, що я вже тисячу, а то міліони разів пожаліла, що сказали це.

Він вдихнув повітря:
— Чому Ви сюди прийшли, Шановна незнайомко? - в його голосі чуються нотки сарказму.
— Ось так краще! - він поглянув на мене, ніби запитуючи "серйозно?". Я посміхнулась та сіла навпроти нього, — Мені просто набридло лежати там, у чотирьох стінах.
— І ти вирішила вчепитись до когось, і в свою жертву обрала мене? - він так серйозно це сказав, що я вже хотіла піти геть, але щось мені не дало цього зробити. Я просто перевела його слова у сарказм:
— Ай! Ну що я тільки що казала?  Про повагу!, - відповіла я сама собі, — А у тебе її немає!
— Добре, що у тебе є, - і знову повисла тиша. Було чутно лиш наші дихання. Я не могла терпіти цю тишу, тому вирішила знову завести розмову. Набравшись сміливості і достатньо повітря:
— Як тебе звуть?, - це перше, що спало на думку.
— Янн.
— Гарне ім'я! - після цих слів він гордо підіймає голову, та проводиться рукою по своєму волоссю. Я тихо хіхікнула. Такий самовпевнений.
— А твоє, Шановна Незнайомко?
— Шановну Незнайомку звати Лейла.
— Лейла, - тихо повторив він і важко видихнув.
— Щось не так з моїм ім'ям?
— Вибач за відвертість, але моє ім'я краще, - він підмигнув мені одним оком та посміхнувся. От самовпевнений! Від подиву мої очі розширились, а він залився таким гучним сміхом, що аж впав на ліжко та схопився за живіт. Я взяла подушку з сусіднього ліжка і гепнула по його милому, і, на перший погляд, невинному обличчю:
— Ай! - він аж підскочив від болю, та все ще важко дихав після сміху, — За що?
— Просто так. - я знизила плечима і поклала подушку на місце. Знову сіла навпроти нього та дивилась прямо у його сірі очі, а він у мої, кольору багнюки. Так, я самокритична, але комусь себе критикувати я не дозволю.

Поки я насолоджувалась його очима, він різко взяв подушку в вдарив мене нею прямо по потилиці, тим самим вивівши мене з думок. Я одразу схопилась за місце, в яке він влучив і зкривилась від болю:
— Ей, ти чого? - Янн з зхвильованим обличчям підійшов до мене, я не стримала сміху і засміялась, вирвала подушку з його рук і ще раз вдарила нею по його обличчю, - От дурепа, а я повірив. - я ледве не падала від сміху, а коли дивилась на його обурене обличчя, то здавалось, ніби зараз лусну від сміху.
— Ти б бачив себе! Ха-ха-ха!
— Ой, та йди ти!