JÖTUN

Лапка

Фронт віддалявся від нас у постійних пейзажах засніжених білосніжних полів, котрі переривались лише посадками і сірими скелями. На їхніх твердих породах візерунки тіней загравали до відблиску рожевих променів тільки виринаючого з-за небокраю сонця. Я потупився у вікно і спостерігав за плином часу, котрий відображався у вигляді швидкості, с котрою ми мчали по магнітних трасах. Десь далеко у чистому небі виднівся напівпрозорий силует Першого Місяця, котрий мовчав, застигши посеред неба зрізаним до половини кільцем.

Дивний сум напав на мою душу. Чогось чим далі я від'їжджаю від фронту, тим більше відчуваю невідворотність долі і страхи наповнюють мене з маківки до кінчиків пальців. Я думав про майбутнє. Мій мозок наперекір власному ресурсові намагався вирахувати всі можливі варіанти подій. Він гадав ким будуть члени мого нового екіпажу, як вони виглядатимуть, що вони казатимуть, як я виглядатиму і що казатиму. Він згадував кожну деталь і кожний маленький гвинтик в гарматі, упевнювався у тому, чи пам'ятаю я як ремонтувати поломки. Він тараторив і тараторив допоки я не змусив його замовкнути, ввімкнувши музику через нейроінт.

Ось я помітив як на полях з'являються постаті залізних, метрів з п'ятсот заввишки і мабуть, десь стільки ж завширшки циліндричних будівель, краї котрих було зрізано ножом і у котрих по центру було вирізано щось на кшталт рельєфного поясу, розділяючого їх навпіл. Вони ховались за пагорбами, потім знову виринали. Проте навіть я зміг помітити — вони давно покинуті і мертві. Колись це були комплекси шахт, котрі видобували і переробляли ранталій. Зараз це напівзруйновані скелети, котрі лиш нагадували своїми, заплямованими іржею постатями, про минуле.

Було у їхньому вигляді щось, що лякало. Здавалось що це лише застиглі у часі залізні големи, котрі мають прокинутись і, росправивши плечі, почати свою помсту.

Автомобіль поїхав по схилу догори. Звідти мені відкрився погляд на Норел-Таві, місто котре колись називали Цитаделлю Сванолу, проте це місто втратило статус столиці республіки через війну, і нині столиця Сектору знаходиться у Керау — моєму рідному світі. Проте величність у Норел-Таві залишилась столичною. Місто було збудоване за принципом інших Цитаделей — посередині гігантського прісноводного озера площа котрого, якщо я не помиляюсь, близько п'яти сотень квадратних кілометрів. Місто займало лише мізерні сто вісімдесят, проте побачити його цілком не було можливим, як і озеро, на котрому його збудовано. Дивлячись на місто, здавалось, що з широкої блакиті моря виринали чорні вертикальні скелі, лише відлиск мерехтливих вогнів свідчили, що це насправді місто, котре населене мільйонами душ.