JÖTUN

Холод

На космопорті ми втратили увесь день на копання у гарматі і перевірку кожного болтика, точок змазки і наявності потрібного інструмента. Гірон з Люциком перебрали всі траки, біноклі і гребні на гусеницях, підтягнули усі болти динамометричним ключем згідно головної заповіді святого Люцика: ключ має тріснути два рази. Решту часу ми сиділи і чекали поки приїдуть трали. Як я зрозумів вони мали прибути уночі, бо саме так завжди і бувало. Військові не люблять світитись і всі вантажі їздять виключно після заходу сонця. Тому ми чекали поки сонце впаде за обрій.

Весь екіпаж сховався в машині і ввімкнув обігрівач, котрий гудів низьким рівним басом у такті вкрай сповільненого дихання. Я ж стояв на броні біля маски ствола і пив гарячий чай, котрий випаровувався у завитках серед морозного повітря Сванолу. Сонце вже сідало за обрій, а місто одягало свою найкращу вечірню сукню, чорну, немов відшліфований глянцевий кремінь, а на свою шию воно зодягнуло намисто вуличних вогнів. Я споглядав, як переливались і змішувались промені автомобільних фар, котрі закручувались у переплетені візерунки.

Кілька разів за день місто обстрілювали, але завдяки ППО до землі долітали лише одні уламки і фрагменти збитих ракет. Для міста, оповитого гріхами, це було лише щоденною рутиною. На тривоги ніхто не зважав, та і наявність тривог була якоюсь карикатурною, бо ж спочатку лунали вибухи і пуски ППО, а лиш потім довгим і противним криком вила сирена. Оглянувши місто після таких атак я бачив як в ньому вирували пожежі, котрі досить швидко гасили. Якщо уламок ракети падав десь на вулиці, то довго він там не лежав, та й взагалі розбиті вікна одразу замінювались на новесенькі склопакети, підгорілий асфальт змивався й чистився, понівечині автомобілі прибирались з вулиць евакуаторами, все сміття виміталось, а трупи накривали простирадлами і одразу ж вивозили до найближчого моргу. Той холодний виважений цинізм, з котрим працювали робітники міських служб я запам'ятав добре, коли вперше потрапив під обстріл в Керау.

Моє вібруюче і зім'яте, немов відбивна, тіло ледве дозволило мені піднятись на свої тонкі ноги. Вони йшли по розбитому склу, переступали через уламки і зупинялись усякий раз, коли очі заливались позивами до сліз. Я був розгублений, не знав що робити, куди йти й до кого звертатись, голова гуділа і боліла, за сльозами я не бачив навіть і контурів. Пилюка покривала все навкруги і спирала моє дихання. Я підійшов до розбитої автобусної зупинки і почув як праворуч мене обвалюються стіни цегляного будинку, але як у дурмані продовжував слідувати за знайомим образом людини, що лежала у розбитому склі й уламках.