Поцілунки грішників

Пролог

Пролог
Темрява завжди передувала руйнуванню. Вона стала мені єдиним другом, єдиним місцем, де я міг зникнути від цього безмежного болю. Сидячи у кутку своєї кімнати, згорнувшись у клубок, поки кожен крик у цьому будинку змушував тіло тремтіти. Я молився не почути звуки важких кроків за дверима. Здавалося, що вони не належали людині, а чудовиську, яке лише прикидалося батьком.

— Чому з усіх людей у світі придурком народився саме мій син?

Ці слова врізалися в свідомість як клеймо на шкірі, яке супроводжуватиме мене до кінця. Кожне слово батька здавалося отруйним, кожен погляд — зневагою. Серце билося так голосно, що, здавалося, могло прорватися через грудну клітку. Щоночі я ховався, намагаючись знайти прихисток у найменших куточках свого будинку, іноді просто затуляючи вуха, щоб не чути, як він знову кричить на матір. Але як би я не намагався , в кінці кінців, доводилося виходити на світло, щоб стати мішенню для цієї нескінченної люті. Стати щитом між людьми, які були моїми батьками.

— Калебе... — материн голос завжди був тихим, завжди наповненим сльозами, завжди марним. Її прохання, її благання розчинялися в повітрі, наче й не існували. Вона знала, що вони нічого не змінять, але продовжувала шепотіти їх, як молитву, яка ніколи не буде почута.

— Я сказав мовчати! Де цей малий засранець? Скажи мені, Ребеко, інакше пошкодуєш. — чоловік завжди кричав, завжди вимагав більше тиші, більше покори, більше страху. Але найбільше він хотів, щоб син, той кого він вважав своїм найбільшим розчаруванням, просто перестав існувати. Батько, наче митець, ліпив із мене щось слабке, зламане, нездатне на опір.
Я вийшов із шафи, де намагався сховатися, але страх розривав зсередини, не даючи вдихнути. У крижаних очах я бачив відображення власної приреченості. Цей погляд переслідував мене у снах, переслідував вдень, і щоразу, коли я намагався повірити, що колись все може змінитися.

— Так ось ти де, малий боягуз, — його голос щоразу змушував кров холонути в жилах.— Думаєш, можеш ховатися від мене? Думаєш, я не знайду тебе?— він наблизився, а в ніс вдарив запах алкоголю, від якого нудило. Цей запах був частиною всього, що нас оточувало : стін, меблів, одягу, життя.

— Калебе, будь ласка, не торкайся його, — материн голос був ледь чутним, як шепіт, зникаючий в безодні батькової люті.