«Cello»

«Чорт»

Я сиділа в тій кімнаті, де запах металу та холодного бетону, здавалося, повністю поглинув усе навколо. Кожен куточок цього місця знав свою роль у тому, як ми працюємо, як ми приймаємо рішення. Тут не було місця для сентиментів чи сумнівів. Тут ми були лише машинами, кожен крок був прорахований, кожен рух — частиною великої гри.

Мій погляд ковзнув по старій дерев'яній поверхні столу, де лежали документи і фотографії. Декілька з них були пов'язані з останнім завданням, над яким я працювала. Я була змушена по-новому поглянути на Томаса. Він став головною фігурою в нашій схемі. І якщо я не діяла швидко, це могло призвести до того, що вся наша організація потрапить під приціл. Тому зараз я мала зробити все, щоб не дати йому втекти.

Всі думки обірвалися, коли двері різко відкрилися, і в кімнату увійшла вона. Ірина. Вона була моїм найближчим партнером, і хоча ми часто не сходилися в поглядах, зараз вона була єдиною, кому я могла довірити деякі зі своїх планів.

— Що ти думаєш? — її голос звучав різко, з тією ж самою холодною впевненістю, що і завжди.

Ірина була жінкою, яка змогла б залишити всі свої почуття позаду, аби виконати завдання. Висока, з темними очима, що нагадували хижі птахи, вона мала вигляд, який важко забути. Її волосся завжди було акуратно зачесане, темно-коричневе, злегка хвилясте, спадаючи до плечей. Її стиль — це мінімалізм, стриманість і сила. Вона завжди була одягнена в чорне, неначе це була її броня проти світу, як і її впевненість.

Я зробила глибокий вдих і відповіла:

— Ми не можемо дати йому піти. Якщо Том все ж зможе знайти вихід, він стане нашим найбільшим ворогом. Ти не бачиш цього?

Ірина знизала плечима, відкидаючи деякі сумніви, і сіла на стілець навпроти мене. Її погляд був впертим, її уста злегка стиснуті в прямій лінії.

— Ти не думаєш, що це може бути пасткою? Він, ймовірно, втомився від гри, Вайлет. Ми не можемо просто так стати його мішенню. Ти знаєш, що зробили з ним ті, хто спробував знищити його раніше.

Я засміялася, але сміх був більше гірким, ніж я б хотіла.

— Ти все ще вірить у ці ідеї про справедливість, Ірино? Цей хлопець не просто частина гри. Він — символ того, чому ми існуємо. І якщо ми дозволимо йому уникнути нас, ми програємо. Ми просто... програємо.

Ірина обережно похитала головою, відчуваючи, що у моїй риториці щось змінилося. Але вона не заперечувала.

— І що ти пропонуєш? — запитала вона, ще раз уважно оглядаючи мене.

Я не могла дозволити собі туманити ситуацію зайвими словами. Я встала і, прокладаючи шлях через кімнату, сказала:

— Ми повинні бути готові до всього. Ми відправимо його туди, де він не зможе вибратися. І тільки тоді ми можемо сказати, що контроль в наших руках.

Ірина не відповіла, але її погляд пронизував мене. Вона знала, що ми обоє вже не повертатимемося назад. Наше завдання було більш ніж простою грою. Від нас залежала доля багатьох, але найголовніше — наша власна. Як і те, чи зможемо ми пережити все це без втрат.

Я відчула, як всередині мене щось тріснуло. Може, це була залишкова надія. Може, це був остаточний крок у темряву. Але одне я знала точно — ми не могли дозволити собі помилок. І ми готові були йти на будь-які жертви.