Хто любить ту поезію читати,
Що майоріє барвами в словах?
Чуже життя - навіщо й знати,
Якщо своє звучить в устах?
Не хочу жити я в неволі,
Вдавати вічного борця!
Ми заслуговуємо долі,
Багато кращої ніж ця!
В уяві пам'ять розігралася,
Мурує дивнії світи...
З каміння того, що ''вже сталось'',
Будує храми і церкви!
Ми далі рухаємо небо -
Отих туди, а цих сюди.
І думаємо, що так й треба.
І саме 'так', нехай окупляться труди.
Труди не легкії - тяжкії,
На них покладено життя!
Роками зібрані в сувії,
Ті сторінки ужовклого буття.
Зібрані в книгу, ще й яку!
Як прочитать, усю ту правду,
То голова піде кругом:
І там помилка, тут недобре.
І тут ішов чужим слідом... .
А серце все ж, було, хоробре!
Так, помилявся. Так, звивався!
Так, не задався! Так навчався!
Та й так, би й сам провів себе,
Якби я міг вернути те,
Що вже й не вернеш...
Та й гарт здобудеш
В горнилі труднощів буття!
Хто любить, ту поезію читати,
Написану без правил каяття?
Кому потрібні слізнії сторінки,
Чужого, не свого життя?
Скажу, поправді, все ж нікому...
Та й тільки, в думах. Та й самому
Злетіть б в небо. Сягнуть за хмари,
Хутчіше вітра, і за мить -
В лісах пахучих, без темряви...
У радощах, все ж одпочить!
