Після уроків я чекала біля школи. Влад вийшов майже одразу, посміхаючись, як ніби був абсолютно впевнений, що я залишусь і не втечу. Аліса, звісно, пішла за мною, підозріло глянувши на Влада, але все-таки вирішила не втручатися:
— Ну, ти вже доросла, сама розберешся. Але я чекатиму подробиць! — прошепотіла вона, підморгнула й побігла додому.
Влад підійшов до мене, тримаючи в руках рюкзак:
— Ну, як ти? Не передумала?
— А мала? — відповіла я з натягнутою усмішкою.
Ми рушили шкільною алеєю. Сонце почало схилятися до горизонту, і тепле осіннє світло створювало майже затишну атмосферу.
— Ти казав, що я тобі снилася. Що саме ти бачив у снах? — почала я.
Влад на секунду зупинився, ніби згадував.
— Ти завжди стояла в якомусь дивному місці... На площі, оточеній старими будівлями. І дивилася на мене. А потім щось казала, але я ніколи не міг розібрати твоїх слів.
Я завмерла.
— Площа... старі будівлі... — почала я тихо. — Це точно! Я теж бачила тебе там.
Влад здивовано підняв брови:
— Серйозно?
— Так! Я завжди бачила тебе в тому самому місці. Але ти... ти завжди був спиною до мене, і я намагалася тебе покликати, але не могла говорити.
Ми обидва замовкли, збираючи в голові шматочки цього дивного пазла.
— Якщо ми обидва бачили це місце, то, може, воно існує? — нарешті промовив Влад.
— Місце зі снів? Ти думаєш, ми можемо знайти його в реальності? — здивувалася я.
— Чому б і ні? Якщо воно виглядає так реально, значить, це не просто вигадка нашої підсвідомості.
Я задумалася. Місце й справді виглядало надто чітко для сну: високі арки, викладена бруківка, старий годинник на одній із будівель.
— Добре. Але з чого почнемо? Ми навіть не знаємо, де це може бути, — сказала я, трохи скептично.
Влад дістав телефон і відкрив карту.
— Я думаю, варто пошукати онлайн. Може, знайдемо щось схоже.
Ми сіли на лавку неподалік і почали шукати фотографії старовинних площ. Я дивилася на екран, але все здавалося неправильним: жодна з локацій не нагадувала місце з моїх снів.
