Ми повернулися додому в гнітючому мовчанні. У голові крутилися сотні думок, але ніхто з нас не наважувався озвучити їх. Максим, схоже, помітив напругу, але вирішив не ставити зайвих запитань.
— Ви, мабуть, виснажилися. Завтра поговоримо, — сказав він, коли ми дісталися квартири.
Влад лише кивнув і зачинив за ним двері.
— Що далі? — запитала я, сідаючи на диван.
Влад присів поруч, зчепивши пальці в замок.
— Ми маємо знову зануритися в ті сни. Але цього разу свідомо.
— Свідомо? — здивовано перепитала я. — Це взагалі можливо?
— Думаю, так. Я колись читав про усвідомлені сни. Є техніки, які дозволяють увійти в цей стан. Але нам потрібен провідник або...
— Або що?
— Або цей чоловік із «Театру снів». Він сказав, що ми можемо знайти його в іншому сні. Значить, він десь там нас чекає.
Я похитала головою:
— Це все звучить як божевілля, Влад. Ми навіть не знаємо, що саме шукаємо.
— Знаємо, — впевнено сказав він. — Ми шукаємо відповіді. Або хоч натяк на те, чому це все відбувається саме з нами.
Я задумалася. Чоловік у пальто згадував про символи. Про підказки, які ми бачили уві сні. Я почала згадувати деталі: площу, вогонь, обличчя... і раптом мене осінило.
— Влад, — сказала я, схопивши його за руку. — У тому сні... я бачила символ на стіні. Це був трикутник із оком посередині.
Він миттєво насторожився:
— Це важливо. Цей символ щось означає.
— Але що?
Влад піднявся і почав ходити по кімнаті.
— Нам треба знайти цей знак у реальності. Він може бути ключем.
— Ти хоч розумієш, наскільки це складно? Ми не знаємо, де шукати.
— Знаємо. Театр снів знаходився у Львові. Значить, слід почати звідти.
Я зітхнула. Втома давала про себе знати, але я розуміла, що Влад правий. Ми не могли просто сидіти і чекати, поки все вирішиться само собою.
— Добре, — нарешті відповіла я. — Але спершу ми повинні підготуватися. Якщо це справді щось серйозне, нам треба знати, з чим ми маємо справу.
Влад кивнув.
— Завтра вранці повернемося до Львова.
***
