Мені 16...

Розділ 4

-Ні. І що тепер будемо робити?
- Чекати.
- На що?
- Не знаю.

Ми сиділи в повній тишині. Я не знала чи то день, чи ніч, чи ранок і ніхто не знав. Навіть плакати не було сил. Десь через годин ,7 по моїх розрахунках, до клітки підійшов міліціонер і показав , щоб ми виходили. Нам не одягали наручників, але супроводжували троє поліцейських. Ми йшли не довго і прийшли до кабінету де нас вже чекали розлючені батьки. Я ще такими іх не бачила- мама плакала і навіть не глянула на мене, а тато,білий від злості, просто підійшов і сильно вдарив по лиці, але в мене настільки боліло усе тіло, що я навіть не зіщулилася, за час проведений у камері я звикла до болі.

- Чим ви думали?! Наркотики?! Ви серйозно?!- почала Сашина мама, а ми просто стояли і дивилися в підлогу.
-Бейґл Емілія Олександрівна, Шеба Олександра Романівна та Грем Роксоляна Дмитрівна, ви можете йти.

Тато грубо взяв мене під руку і ,не давши попрощатися з дівчатами, витягнув з кабінету. Я волочилася за ним, він кинув мене на заднє сидіння і ми поїхали. Усю дорогу в машині бриніла напружена тиша. Я думала про те, що буде зі мною, що буде в школі, що зараз з дівчатами, але на жодне з цих питань відповіді я не знала.

Зранку мама кинула мені сніданок і сухо сказала:
- Я чекаю на тебе в машині.
Їсти не хотілося, нічого не хотілося,тому я просто віддала свій сніданок собаці, яка мене чомусь терпіти не могла, погладила кота- єдину істоту в будинку, яка завжди мене підтримувала, і пішла в  машину.

- Я заберу тебе зі школи і поїдеш до дому. Ти покарана,тому ніякого Інтернету, танців, прогулянок. Нічого!
- Добре.
Я навіть не хотіла сперечатися, бо це могло зробити тільки гірше.

Зайшовши до школи, я одразу побачила дівчат- вони чекали на мене. Обоє побиті і пом'яті, такі ж самі ,як я.
- Нормально?
- Номально.
І ми пішли на уроки. Цілий день в школі ми і ще дакілька людей були найцікавішими особами до обговорення. Мама забрала мене, як і обіцяла. В машині вона забрала в мене телефон і вручила стареньку роздовбану нокію. Я була вдячна своїй інтуїції, яка заставила мене постирати все.

Тягнувся вечір- довгий і нудний. Я приготувала вечерю, почитала, зробила домашнє. Виявляється без Інтернету з'являється купу часу.  Коли прийшли батьки, я просто закрилася в кімнаті і сиділа. Мені було страшно, я не знала, що робити,як помиритися з батьками, як не вилетіти зі школи, бо про наші пригоди знали вже всі.