Мені 16...

Частина 7

В машині знову всі мовчали. Мій дім був найближче, тому й вийшла я перша. Попрощавшись зі всіма, якось вилізла по дереві в вікно, переодягнулася і лягла. Через хвилину, як мені здалося, у кімнату постукала мама.
- Доброго ранку! Це тепер мода така -спати намальованою?
Мене кинуло в жар: я забула вмитися. Весь ідеальний план провалився.
-Ти думаєш я така тупа?!Куди ти ходила, брехуха. Ти зовсім нас не поважаєш! І подруги твої.... Все, це кінець. Я сьогодні ж іду і забираю документи. Ми переводимо тебе в закриту школу для дівчат , не далеко за містом.

Мама вийшла, голосно гримнула дверима. Я не відчувала нічого. Знала ж що сама винна, але навіщо ж так жорстоко,як я буду без своіх дівчат. Але я нічого не могла зробити, це було рішення обох батьків. Тож через два дні, я з двома валізами стояла перед воротами школи для дівчат :" Teengirls House".

Тут все було надто ідеальне: ідеальні газони, ідеальні кущі, ідеальні дівчатка в ідеально випрасуваних темно-синіх спідничках і білих сорочках з ідеальними косичками в ідеально чистих туфельках. Я не була ідеальною, я знала, що буду тут чужою. Стоячи в джинсах і величезній толстовці з гніздом на голові посеред великого, білосніжного кабінету деректриси, я задумалася, чи ці дівчатка знають, що таке хлопці, що таке алкоголь, секс. З моїх роздумів мене вирвав різкий,ріжучий ,мов наждак, голос деректриси.
- Емілія Бейґл?
- Так.
- Я -Валентина Петрівна, директор цієі чудової школи. Тобі в нас сподобається. Пан Олександр сказав, що ти дуже тяжка дитина, але це не проблема. Подивися на них,- вона підвела мене до вікна і вказала на дівчат,- усі вони, як і ти, колись були бунтарками. Але подивися на них зараз. Добре, йди відпочивай, твоя кімната 205 на другому поверсі. Тримай ключі.
- Дякую.

Я йшла сходами і не могла повірити, що ці ідеальні дівчатка були бунтарками, але найбільше за все я боялася стати такою як вони. Весь вечір я розкладала речі, а ближче до ночі прийшла моя сусідка. Її звали Стеша- це була дівчинка років 15,не надто високого росту з карими очима і темним волосся.
- Привіт, я Стеша. Я щиро сподіваюся, що ми здружимося, бо мені тут надто самотньо. Я вже в цій школі 3 місяці, а так досі й не влилася в колектив, вони всі надто ідеальні- це було перше , що вона мені сказала, а я одразу полюбила її.
- Привіт, я Емілія- усміхнулася я і лягла спати.

Підйом був о 8 годині, 8:30- сніданок і о 9 починалися уроки. Це була звичайна школа, але відмінність була лише у тому, що тут були лише дівчата і ми жили тут. Ввечері Стеша згодилася зробити маленьку екскурсію і, на жаль, я зрозуміла, що вона теж вже майже така, як усі тут. Нудно. Ми вийшли на пагорб з якого відкривався чудовий вигляд на озерце і ліс. Тут закінчувалася територія школи і крім нас двох нікого не було. Мені захотілося кричати. І я закричала,заспівала, засміялася. Не знаю чому, але мені стало добре всередині, а наляканий вигляд Стеші заставляв сміятися все сильніше і голосніше. Дівчинка стояла і не знала, що ій робити: чи кликати когось, чи почекати поки перейде. Вона вирішила просто постояти.

****автор****
Емі забрали і дівчата не могли змиритися з цим. Минув лише один день без подруги, а їм вже її не вистачало. Саша проклинала ту вечірку і тих музикантів всіма словами, Ляна ж дивилася на це, як на цікаву пригоду, але теж розуміла, що всі проблеми саме через це.

Йшли довгі нудні дні,дівчата писали Емілії через Інтернет, але вона не відповідала. У школі з них сміялися, засуджували. Бо місто їх було не велике і всі про всіх все знали.