Мені 16...

Частина 18.

Я побігла у напрямку того кутка і побачила те, що найбільше боялася- Влада. Він ледве дихав, з кутика роту і з носу текла червона кров. Хлопець ледве відкрив очі, щоб глянути на мене. Я нахилилася до нього, сереце билося, як скажене.
- Хто...хто зробив це?- запитала дрижачим голосом.
- Вибач,знову вибач. Я не хотів...я не знав , Емі.
- Цссс... Тихо, все нормально. Давай виберемося звідси.
  Я спробувала його підняти, але він був надто важкий для мене. Тоді хлопець сам спробував встати. З третьої спроби, спільними зусиллями, в нас вийшло. Влад закинув руку на мене, але , незважаючи на свою слабкість, всерівно намагався йти самостійно. Найгірше це було сходи. Я тягнула його на собі і ,перетнувши останню сходинку,  просто впала на підлогу разом з солістом. Ми мовчки сиділи на холодному бетоні, як раптом його очі розширилися.
- Емі... Обережно- прохрипів.
Я прослідкувала за його поглядом і побачила силуети. Їх було троє. Масивні чорні постаті, у того, що по середині очі світилися зеленим, щось блимнуло. Влад щось прогарчав, але одразу втратив свідомість. Чудово. Я схопила хлопця за руку і спробувала тягнути його до виходу. Раптом, за 1 міліметр від мого обличчя, пролетіло щось швидке і впилося в стіну. Мені стало страшно. Дуже страшно. Та раптом мій страх почав перероджуватися в щось інше- злість, сила... Мені стало дуже і дуже холодно, ніби мене поклали у морозильник. На секунду ,голова, ніби вибухнула від болі, але відкривши очі, я побачила зовсім інший світ. Не було темноти- все було чітке, не чувані раніше запахи, вдарили в голову, думок не було- лише руки сповнені сили. Один із них побіг на мене, але тільки-но я доторкнулася до нього, як він впав, а промінь блискавки освітив усе приміщення. Так було й з другим, але той, що був з очима, ніяк не відреагував на мій удар. Потужна електрична хвиля не заподіяла жодної шкоди йому, зате я відлетіла на добрий десяток метрів і , відбившись від стіни, впала на підлогу.

***Саша***
   Закінчився ще один звичайний день. Сьогодні мав би бути фінал. Я лежала у своїй кімнаті і слухала наші пісні. "It's my life", "Така ,як ти" та раптом, музика зупинилася, пролунав жахливий писк,такий, що я думала, що мої барабанні перетинки тріснуть, і жіночий голос,такий приємний і якийсь знайомий, сказав:" Врятуй! Допоможи їм". Не знаю чому, але я одразу зателефонувала Ляні. Хоча ми й не спілкувалися, ми й надалі були, як сестри.
- Привіт... Я...не знаю, що це було, але... Нам потрібно з'їздити в Вей- Мура.
- Навіщо?
   Хоча я бачила, що подруга, мабуть, думає, що я зійшла з розуму, та через пів години ми вже сиділи в літаку, а через годину мчали за прослідкованою через телефон адресою.

Ми намагалися додзвонитися до Влада і Емілії, але ніхто не відповідав.
   Було дуже тихо і темно. Темнота тиснула на мене, Ляна теж притиснулася ближче до мене, ми йшли тихо: намагалися не видавати свою присутність. Мені було страшно, я не знала, що чекає нас на наступному кроці, не знала навіть ,що я тут роблю.
- Давай подзвонимо хлопцям? Ми ж не знаємо ні де ми, ні де вони- прошепотіла Ляна.
- Давай.
   Ми пояснили, що знаходимося на якомусь складі і ще, що тут, здається, немає ні душі. Вони віповіли, що скоро приїдуть.
   Спустившись по іржавих сходах, ми почули якийсь гуркіт, але він одразу зник і знову ні звуку. Під ногами щось захрустіло, опустивши ліхтарик в те місце, ми побачили, що це була роздушена ногою лампочка, причому не давно- вона не була в пилюці, як усе тут. Раптом , за нашими спинами, почулися кроки, проте ,обернувшись, ми не помітили нікого. Я потягнула подругу за собою, в глиб складу. В найвіддаленішому від сходів кутку були двері, та ми не встигли дійти до них: ззаду підскочив хтось, закрив руками рот і очі.