Мені 16...

Частина 14

Ми повернулися до готелю і одразу
лягли спати. Встали десь перед обідом, поїли і одразу пішли на репетицію. Емілія на неї не з'явилася. Образилася? Треба буде спитати у когось з дівчат.
- А де третя?- пофігістично спитав я.
- Сказала, що не хоче сьогодні співати. Нас достатньо і так- різко відповіла Саша.
    Протягом усієї репетиції між нами панувала напруга, вона аж бриніла у повітрі.
   До концерту залишалося три години. Хоча зараз мене це не мало б хвилювати, пережитки нашого з хлопцями минулого, до того як нас забрали, викликали певний мандраж. Також я розумів, що це- найпростіший спосіб виконати завдання.
   Ми виступали перші і це нас дуже здивувало. Я просто вийшов на сцену і співав на автоматі слова, шукаючи очима Емілію, але її тут не було. Ми пройшли далі, але на святкування настрою не було. В готелі дівчини теж не було і в Саші з Ляною починалася істерика, у мене паніка. Я не мав права її загубити, мусив слідкувати за нею, а тепер, мусив знайти. Взявши куртку і телефон, я вибіг під нічне холодне небо Амстердаму.

***Емілія***

   Бажання йти на репетицію та виступати не було, бачити його- теж. Ненависть, приборкана на декілька хвилин пісні, розроджувалася з новою силою. Я розповіла про все дівчатам, але вони нічого путнього не відповіли, мабуть, тому, що були надто зайняті своїми любовними хвилюваннями, але я їх не звинувачую. Вони пішли виступати, а я ,дочекавшись коли друзі підуть, вирішила пройтися. Я завжди мріяла побувати в Амстердамі з друзями, відірватися на повну, але знову цей дурацький....Ай, чому я весь час думаю про нього. Винна у всьому ця глибока ненависть, чи може, щось інше? Це була ненависть за те, що я закохалася. Я ненавиділа його за свою слабкість і ,глибоко в підсвідомості, я розуміла, що усі мої сцени, лише для того, щоб привернути його увагу. Я йшла нічним містом, тихими вуличками(навіть не знала, що тут такі є), але через пів години вулиці ставали все шумнішими і людянішими. То тут, то там стояли дівчата, шукаючі клієнтів, продавався різний непотріб, самокрутки... Я гуляла,розглядала ці дивні для мене речі, як раптом хтось шарпнув моє плече. Я обернулася і побачила високого, мускулистого мужчину років 25. За ним стояв ще один, нижчий, але не менш великий, можливо, молодший на рік-два. Мені стало не по собі.
- Хей, красуне! Не хочеш прогулятися з нами?
- Та, мабуть, ні. Мене друзі чекають.
- Та шо ти марозишся?! Йдемо, ми тобі покажемо те, чого ти ще ніколи не бачила- приєднався другий і потягнув мене за собою.
    Я вирішила не перечити, бо знала, що зроблю тільки гірше. Ми сиділи в якомусь барі, де навіть дихати було страшно- боялася чимось заразитися. Вони щось пили, а я просто сиділа намагаючись відповідати спокійно. Коли вони допили, ми вийшли на двір і я захотіла йти до головної вулиці, але вони шарпнули мене за руку і потягнули у якийсь перевулок. Людей не було, порятунку не буде. Сльози полилися самі собою, так страшно не було ще ніколи. Вони здерли з мене куртку і стало жахливо холодно, адже крім тоненької майки, на мені більше нічого не було.
- Ого. Не погано. Стів, глянь.
- Та я з самого початку помітив, недаремно ж на неі вказав- сказав він, розриваючи мою майку.
Я не могла на це дивитися, заплющила очі і чомусь почала падати, розплющивши очі, помітила, що лечу головою у бетонну стіну і почула крик. Далі була темнота.

***Влад***
    Вона лежала нерухомо, ледве дихала. Я хотів просто її відштовхнути, але не розрахував сили. Мені пощастило почути крики і вчасно знайти дівчину. Потрібно було швидко покласти її, бо Емі потрібний був спокій. Я міг принести її до лікарні, але подумав, що у Олега теж є медична освіта і досвід в ситуаціях гірших, ніж ця.
- Що сталося?- з жахом підскочила Ляна.
- Її хотіли зґвалтувати.
- О Боже!- зойкнула Саша.
   Я поклав її на диван, а Олег відразу підбіг. Посвітив ліхтариком у обидва ока, щось ше подивився і сказав:
- Струсу нема, свідомість втратила від удару і стресу. Голова розбита. Дайте мені аптечку.
   Я вийшов на балкон і закурив. Нічне небо було спокійне, а повітря холодне, але таке приємне, що хотілося тут стояти вічно. До мене приєдналася Ляна.
- Що ти робиш?
- А що я роблю?- здивовано відповів я.
- Ти ж все розумієш, навіщо ти знову її розриваєш? Вона ще не докінця усвідомила пожежу, але те, що робиш ти ,її руйнує з середини.
  Я й забув, що дівчатка розповідають усе одна одній, намагаються підтримати одна одну припущеннями, які насправді не є правдою, а скоріше тим, що вони хочуть почути.
- Я їй не пара. Ти ж сама це розумієш. Це не дитяча казочка, це життя.
- Не розумію. Влад, я ж бачу, я не дурна. Ти ж розумієш, що зараз ти, можливо, врятував їй життя.
- Розумію, але це тому ,що ми команда.
   Вона курила і дивилася на небо, в очах -біль за  подругу, в позі- недовіра до мене.
- Тобі добре з Максом?- раптом запитав я. Не знаю навіщо, просто спало на думку.
- А що в мене з Максом?
- Ну дійсно,- засміявся я,- я ж теж не дурний. І Макс не я, він хороший. Тому ти щаслива.
  Не дочекавшись відповіді, я пішов в кімнату. Емілія лежала з бинтом на голові.
- Все ще не отямилася?
- Ні.
- А ти впевнений, що все добре? Що їй не треба в лікарню?- стривожився я.
- Ти ж розумієш, що ні?- багатозначно глянув він на мене.
   Тяжко зітхнувши, я спустився в бар. Віскі йшло ,як сік. Я пив і пив. Не знаю, що було зі мною, але як я потрапив до номера, я вже не пам'ятав.

***Емілія***

  Я розплющила очі. Голова тріщала, тіло боліло. Мене здивувало, що я лежала в кімнаті хлопців і те, що тут нікого не було. На годиннику була 15:00. Я встала і пішла до ванної, щоб вмитися, але те, що я побачила у дзеркалі мене настрашило. Лице запухше, червоні очі, на чолі пов'язка, через яку трохи просочилася кров, волосся брудне і заплутане, одяг порванний....Я втішилася, що нікого немає, бо видовище було жахливе. Спустившись в кімнату, я пішла в душ, самопочуття покращилося, але не всередині. Батьки... А тепер ще й Влад. Може мені піти від них? Поїхати до тітки в Марібор?

Люди, ну можна коментарі😏🙏🏼я завалила зно, Ісландія вилетіла з Євро, тепер на матч Франція- Німеччина мені треба буде закидатися валер'янкою🙏🏼🇧🇪 хоч ви потіште мене😏за кого ви на Євро?