Загублена у спогадах

Глава 7

Улюблена мелодія перервала таку цікаву бесіду. На екрані гаджету великими літерами писало: " Ніколь ". Відійшовши трішки в сторону, Рита прийняла дзвінок:
-- Привіт, Ніколь.
-- Давно не бачились. Ти зараз де?
-- На парковці, недалеко від кущів з бузком.
-- Почекай мене. Я зараз підійду.
-- Я з Деном поїду, може, не варто?
-- У-у-у-у-у. Справді, я не хочу бути лишньою. В скутері, як і в коханні: третій або зайвий, або у візочку.
-- Ти що?
Рита посміхнулась.
-- Я нічого, а ти вже стара діва. Вже скоро чверть століття проживеш.
-- Ой все. Сама не краща. Я тебе чекаю.
Виключивши телефон, Рита повернулась до хлопців, які щось палко обговорювали.
-- Їдемо? -- запитав Ден.
-- Почекай, тут моя подруга має прийти, -- відповіла дівчина і стала дивитись в сторону університету.
-- А хіба Ірма переїхала разом з тобою?
-- Ні, здається. Не знаю. У всякому разі, не Ірма, а Ніколь.
-- Зрозумів.
Недалечко стало видно дівчину з розтріпаним волоссям, яка намагається бігти на високих підборах.
-- Затрималась, -- сказала та і сперлась рукою на машину Ріка.
Увімкнулась сигналізація, тому що хлопці перевіряли її справність. Дівчина тут же відсмикнула руку, Рік тим часом, натиснувши на кнопку вимикача, вийшов з-за машини.
-- Обережніше, дівчино. Вона дорожча за тебе.
-- Я у мами безцінна, -- відповіла Ніколь і показала язика, -- а ти в нас не такий багатий.
-- То придане буде велике?
-- У всякому разі ти його не побачиш.
Відчувши перемогу, дівчина усміхнулась і заговорила до Рити:
-- Я вже піду, не хочу бути у візочку.
-- Що? -- запитали одночасно хлопці і лише Рита усміхнулась у відповідь.
-- Їдемо додому?
-- Їдемо, -- відповіла Рита.
Взявши шолом, дівчина сіла ззаду, але лише на один бік.
-- І як ти збираєшся їхати так та ще й з гіпсом на правій руці? -- запитав Рік.
-- Сидячи. Я не впаду? -- звернулась вона до Дена.
Зробивши єхидну посмшку, він сказав:
-- Будеш триматись -- не впадеш.
Рита зрозуміла до чого він хилить і міцно вхопилась за сидіння здоровою рукою.
- Ну от! А я так надіявся!
Хлопець демонстровано опустив голову, витираючи уявні сльози.
Ніколь покрутила пальцем біля скроні, дивлячись на Риту, Рік похитав головою, замислюючись над тим, чи це його брат, а Маргарита, зрозумівши усю прикрість ситуації, сказала:
-- Ріку, а ти не хотів би мене відвезти додому? А то я боюсь, що будеш за мене хвилюватись, а Ден поїде з Ніколь, тобто навпаки.
-- На скутері? Мама дізнається--вб'є, але живу лише раз.
-- Я не проти, -- сказав Рік.
-- А з лікарні їхати ти не боялась? -- запитав Ден з ноткою невдоволення.
-- Я тоді не була в платті.
Пославши повітряний поцілунок розгубленому хлопцю, Рита відкрила дверцята і сіла в машину. Власник авто завів двигун і легковик вилетів із університетського подвір'я. Лише зараз дівчина могла добре розгледіти парубка. Попелясто-чорне волосся неслухняними лежало рівними пасмами. Зелені котячі очі, які час від часу споглядали на Маргариту, задавались неймовірно хитрими.
-- Гарний? -- запитав Рік.
-- Хто?
-- Я.
-- Бачила й гарніших.
-- Ти не міняєшся.
-- Стабільність -- моє все.
Рік, можливо, хотів сказати щось дошкульне, але Рита його виперидила:
-- Розкажи мені щось про Дена.
Хлопець, наче чекаючи такого прохання, повернув голову до дівчини з дуже лукавою посмішкою і сказав:
-- Що конкретно тебе цікавить. В моєму портфоліо є дуже широкий вибір.
-- Та ні. Мені цікаво, як ми познайомились, що він любить робити і таке інше.
-- Шкода, дуже шкода.
Хлопець трохи засумував і продовжив говорити:
-- Ви буквально з пеленок були разом, тому що наші матері найкращі подруги. Ви навіть на горщиках разом сиділи. В мене є фото. Потім ви стали ходити в одну школу, правда в різні класи, поступили в університети. Ти на філологічний, а він на комп'ютерні технології. Зараз він вчиться там на заочному навчанні, тому що хоче покращити знання мов. Він мені часто розказував про те, як ви прогулювали уроки разом.
Рита уважно слухала розповідь і не наважувалась перервати. Напевне Рік ще довго говорив би, але будинок дівчина уже виднівся за вікном авто.
- Будем прощатись.
Хлопець, який до того весело говорив в одну мить став серйозним і запитав:
- Скажи, ти пам'ятаєш мого брата?
Рита кивнула і, подякувавши за допомогу, пішла у дім. Думаючи про неправду, яку вона сказала, дівчина замислилась: ''Чи дійсно я пам'ятаю його?'' Навіщо випробовувати людьскі почуття? Потрібно розібратись у собі, знайти відповідіна питання. Не можна давати марних надій, адже вони можуть бути дрібним променем, який освітить навіть найтемішу кімнату. Рита не хотіла завдавати болю Денові, адже він хороший друг.
* * *
Русяве волосся розвіювало вітром під впливом високої швидкості скутера. Нікі обвила руками Денову спину і, прихиливши голову йому на спину, спостерігала за машинами. Аромат парфумів не виходив з її думок і, сама того не очікуючи, вона підняла руку і зколошкала йому волосся.
- Ти що робиш?
Схаменувшсь, дівчина зрозуміла, що повинна вигадати невинну відповідь.
- Тобі щось у волосся потрапило.
Ден зрозумів усю напруженість ситуації і додав:
- Можеш триматись за сидіння, тому що мені так не дуже зручно.
Ніколь зрозуміла, що скоїла друницю, тому намагалсь розрядити атмосферу:
- Чому ти без шолома їздиш?
- Забув тобі дати, а свій не витягнув.
Решту дороги вони їхали мовчки і лише в кінці кинули один одному прощальні слова.
* * *
Рита метушилась у будинку і старалась допомогти мамі здоровою рукою накладати на стіл до приходу гостей.
-- Мамо, а хто прийде? Ти так і не сказала.
-- Вікторія. Вона хоче тебе провідати, бо дуже хвилюється за тебе. Ти вдягни щось менш чорне, бо гостей розлякаєш.
Рита усміхнулась і продовжувала розставляти виделки.

Сподіваюсь на ваші зірочки та відгуки. Це ж так легко 😊.
Спасибі вам велике за 400 переглядів.

Ваша Carry_1