Загублена у спогадах

Глава 2

Приглушені звуки, слабке мерехтіння світла, яке не можна було розгледіти через повіки. Рита лежала на лікарняному ліжку, прикута до апарату, який допоміг зрозуміти їй, що вона ще жива. Скільки вона спала? Дівчина спробувала підвестись, але навіть титанічні зусилля не допомогли їй. Відчувши, що тіло їй непідвладне, Рита знову поклала голову на подушку. Очі хотіли випустити жаль і відчай, але чомусь залишались сухими.
Навколо було ще два ліжка. Одне, судячи по відсутністю подушки, було вільне, а на другому лежала дівчинка років десяти, не більше. Вона мала жовтогаряче волосся і коричневі очі.

-Привіт. Мене звати Емма.

- Я Маргарет, але називай мене Рита. Приємно познайомитись. Ти тут уже довго хворієш?

- Три роки.

Дівчинка спохмурніла, але старалась приховати смуток.

- Я потрапила в аварію, - додала Рита, щоб розрядити ситуацію, - пам'ятаю як потрапила сюди.

- Тут були, здається, твої батьки. я чула, як хтось час від часу казав: " Моє сонечко, постраждала". Також я вже пізніше побачила дівчину. вона посиділа біля тебе щонайменше годину. Її звати Ніколь.

- Вона врятувала мене, коли я випала за міст, - побачивши здивування Емми, Рита розповіла, як йшла до школи, як побачила машину, що їде на шаленій швидкості і як летіла у воду.

- Ти дивом вижила!
Очі дівчинки були розміром з диск. Вона була така щира та наївна. Таких як вона хочеться завжди оберігати, обіймати і захищати від всього злого, що э у світі.

- Сюди ще якийсь хлопець приходив, - додала Емма з єхидною усмішкою, - симпатичний такий.
Рита здивувалась такій новині, адже з усіх хлопців, що можуть її відвідувати є лише маленький брат і батько. Перший ще підходив під критерій "хлопець", але тато вже не був такий симпатичний, щоб подобатись маленьким дівчаткам і, звичайно, він чоловік.

- Ти так довго думаєш, бо багатьох згадуєш чи хочеш вигадати правдоподібну історію. Хі-хі-хі.
Рита усміхнулась і відповіла:

- Ні, звичайно. Я просто не розумію хто б це міг бути. Я нікого схожого не знаю.

- Він тобі ще оце просив передати, - Емма показала пальцем на столик, на якому стояла ваза з квітами. Це були блідо-рожеві троянди. Вони були такі знайомі і водночас такі чужі. Рита взяла букет і вдихнула аромат свіжих квітів. Запах пробирався крізь ніздрі носика, потрапляв в тіло і торкався душі.
Тільки чомусь дівчина не могла згадати причину таких почуттів.