Кохання до Закинутої

Час.4

Нас зустріли незліченна кількість п'яних і здивованих поглядів.
Швидко припаркувавшись ми пішли до столиків, де була запланована зустріч. Мені було не спокійно. Хто це, як з ним поводитись, що буде якщо я йому неприємний. Джейк кинув на мене погляд і вирішив мене підбадьорити:
- Вони такого самого віку як і ти, може на рік старші за тебе. Також хотів би тебе попередити, що тільки однієї людини тобі треба уникати. Це Рік. Він дуже заздрісна та злопам'ятна людина. Запам'ятати треба синю куртку з білою блискавкою. Він єдиний хто не пробачає помилок.
Мені здалося, що брат ще продовжував би якби не сміх, що наче блискавка серед ясного неба.
Сивий та повний дядько, років за п'ятдесят, всівся на лавку так, шо вона аж тріснула під ним.
- Кого я бачу!- озвався незнайомець. - Це ж "Філософ" і ... Стоп... А ти хто?
- Привіт Олаф, - зрадів Джейк,- це мій братюнь - Герман.
- А, так це той хто брав участь у "червні червоних" , це про нього ціле літо гуділи?! - запитав Олаф.
- Він особисто.
- Привіт, - я привітався, протягнувши руку щоб привітатися.
Олаф пожав руку відносно легко.
- Олаф, хутко сюди!
- Іду, іду ... Ну все ще побачимось! - відказав Олаф.

***

Після того як Олаф пішов, ми трохи перекусили і продовжили чекати на зустріч.
Я нервово реагував на кожну групу хлопців чи чоловіків, які проходили повз нас.
Джейк покрутив головою, зробив великий вдих і пішов, сказавши, що скоро вернеться. Навколо було дуже гарно: сосновий ліс, запах смаженого м'яса лоскотав ніс і шлунок, музика і гамір ще дужче підкреслювали настрій свята чи відпочинку, щось середнє між ними.
  Я сидів і дивився в небо, відкинувши голову на спинку лавки.  І тут, як на зло, коли я вже розслабився, почувся голосний регіт. Він якось неприємно різанув вухо і я повернувся в його сторону. Коли я туди подивився і  побачив групу людей. Серед них були як хлопці, так і дівчата. Половина нормально так перебрала з алкоголем. Я відвернувся від них, щоб не псувати собі нерви і помітив як три людини з упевненістю прямували до мого столика. Пальці злегка затремтіли і я зрозумів, що це "вони".
  Вони прийшли і сіли без ніяких привітань та просто сиділи і дивились на мене. Я розумів, що треба буде розв'язувати розмову самому.
- Привіт, ви ж шукаєте Германа, якщо я не помиляюсь - ледь видавив я, ховаючи руки під стіл, бо їх буквально розносило від хвилювання.
- Вже знайшли, привіт -, відповів один, посміхаючись до мене.
Я щоб справити нормальне враження теж відповів посмішкою.
Інші два ледь кашлянули (зо сміху). 
- Добре, ну і як вас звати, розкажіть про себе трохи, щоб я мав про вас хоч якесь уявлення - відповів я.
- А що, Джейк не розповідав тобі про нас -, запитав інший.
- Ні, лише зазначив, що ви дуже веселі і на вас можна покластися.
- Ну, він сказав правильно. Я Марк,  19 років вчусь у нашому університеті. Це Пол, 20 років. Він вчиться разом зі мною. А це Нік, 17 років,вчиться разом з тобою на одній паралелі.
І справді, мені цю всю розмову здавалося, що я його колись бачив.
Нік був блакитнооким блондином.
Пол був найвищим в їхній компанії, мав темносвітле волосся і карі очі. А Марк був середнього росту,  рижий і з бородою хлопець.
- Ясно -, сказав я перевівши подих.
Боятися було нічого, вони справді такі як мені їх описував Джейк.
  Мої роздуми перервав той самий сміх, який  ще тоді мені  не сподобався. 
- Все, я не можу це терпіти -, сказав я (доволі голосно), піднявся і відчув як мене щось тримало за рукав.
Це був Пол.
- Не треба -, сказав він якось тихо і спокійно.
- Та вони вже мені набридли ! - відповів я і хотів вже йти як побачив білу блискавку.
Я зрозумів, що вже натворив. Власник куртки з блискавкою повільно повернувся до нас і спитав:
- Це ти про нас ?!
...

Вибачте, що так довго не було. Зараз буду  найбільше викладати, тому що вже приблизно півтора зошита списано новими главами. Дякую за терпіння. Чекайте, читайте, отдихайте😛😁😛)))