Доки сонце зійде роса очі виїсть. М. Кропивницький

Дія Четверта. Ява 1

Середина хати Завади.

На ліжку лежить недвижна Оксана, біля неї у головах сидить Завада, а збоку Горнов.
Горнов (тихо розмовляє). Чудову машину підвели, намоглись дівчину з світу звести!.. І вірить не хочеться, щоб усім цим лихом керувала мати Борисова.
Завада (сумно). Не знаю, що я кому заподіяв лихого. Здається, завжди з усіма поводився по-божому.
Горнов. Не чоловіче діло вчинили, а диявольське!
Завада. Так вже, мабуть, судилося мені зостатись на старості одиноким, без втіхи, без жодної радості… Ні, я винен, винен я!..
Мені не слід було б потурати на її хіть! Забажалося їй довідатись, як ті пани живуть, і намоглася одним лицем: "Піду служити до панів!" Я здавсь на її волю. Не багато й наслужила, один тілько рік, а горя запобігла на цілий вік і собі, й мені… Учора, маріючи, промовила: "Покритка,— каже,— я!" Я з жаху мало не збожеволів. Та вже нагодився Степан, котрий, спасибі йому, розказав мені усе, що витворяли з нею парубки. Люди радять скаржитись громаді!.. Що ж ті скарги, чи вернуть же вони життя моїй дитині?
Горнов. І як ви не встерегли її тоді, як увели з подвір'я в хату?
Завада. Бачите, я пішов до писаря, щоб той дещо пошептав коло неї. Вернувсь додому, аж дивлюсь — її вже в хаті нема. Кинувся по сусідах, по садках та вгородах! Шукав, шукав!.. Вже й на світ поблагословилось, а її нема, як у воду впала. Та вже як зовсім розвиднілось, знайшов її аж на греблі, біля розореного млина.
Горнов. Це ось що за селом?
Завада. Еге ж!
Горнов (убік). Там вона востаннє бачилась з Борисом.
Завада. Прийшов я туди, дивлюсь, аж вона лежить мов мертва. Далі розплющила очі. Став я до інеї промовляти — мовчить, неначе води в рот набрала. Потім почав я гукати!.. Тут, хвалити бога, нагодився Степан, і вже вдвох ледве-ледве довели її до хати. Як положили ми її на ліжку, так вона почала балакати; але щось таке нісенітне, що й купи не держиться. А згодом заснула.
Горнов. І не прокидалась вона?
Завада. Ба ні, через недовгий час знов щось заговорила, тілько, мабуть, крізь сон, бо очі її були заплющені.
Горнов. А що вона таке говорила, як скоро ви її ввели в хату?
Завада. Все кликала панича! А потім почав я її питати, куди вона ходила. Вона й одмовила: "Ходила — каже,— наймати людей, щоб яму викопали. Грошей,— каже,— не було, я їм дала золотий перстень!" У неї і справді був золотий перстень на руці, певно, паничів, а тепер нема.
Горнов. Дивно! Чому ж ви учора не дали звістки Борисові, що таке скоїлось?
Завада. Чудно ви міркуєте! Як би таки я поліз у хороми оповіщати про своє лихо?
Горнов (помовчав). Певно, вона довго лежала на греблі, а там вогко, свіже повітря від річки, ну й простудилась. (Приклада руку їй до голови). Ач, який жар палить!..