Доки сонце зійде роса очі виїсть. М. Кропивницький

Дія Друга. Ява 1

Село. Наліворуч хата Завади.

Текля і Соломія.
Соломія. Не спор, сестричко! Вже я добре знаю, що його закрутять. Та то ж щодня пані й пан гризуть йому, сердешному, голову і одним лицем намоглися і оженись, кажуть, на рівні, то ми тобі й слова упоперек не скажемо.
Текля. Тут словами нічого не вдієш.
Соломія. А що вже він сперечався, що вже спорив і нарікав! І мало не плакав. От єй-богу, що правда!
Текля. Засіла йому Оксана у печінки. Невже ж він ніколи тебе не зачіпав?
Соломія. Ба ні, він балака зо мною, але щоб пожартувати, то в нього цього і на думці нема.
Текля. Дивно! Тадже ти з лиця краща від Оксани! Ну, вже я б відлучила його від неї.
Соломія. Годі-бо тобі богзна-що вигадувати! Ти скажи мені краще, об чім то ти з панею радилась?
Текля. Та там… (Убік). Так би я тобі й сказала. (Голосно). Нехай опісля сама довідаєшся.
Соломія. А правда, панночка гарненька?
Текля. Ото паничеві пара!
Соломія. І де вона така хороша вродилась? Ніжна-ніжна, неначе з воску зліплена. Коли б це панич нагодився, я б йому зараз шепнула. От єй-богу, що правда.
Текля. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти слово писнеш, то я такого наплету на тебе твоєму Харитонові, що він буде жахатись тебе, як чуми!
Соломія (з ляком). І не гріх тобі?
Текля. Зваж, кого більш шкода, чи Харитона, чи… То-то ж бо і є! Так сьогодні, кажеш, сподіваються панича додому?
Соломія. Сьогодні ж, сьогодні. Оце перечули від когось, що ввечері прибіжить, так тепер й розіслали нас на всі шляхи: мене, Зіньку, Матвія, щоб, стало буть, котре з нас постереже його, щоб бігли насупроти і щоб він якомога поспішав додому, певно, бояться, щоб він часом не забіг на яку хвилину до Оксани… Ох, коли б же мені та й не зустріти його!
Текля. Чому ж то так?..
Соломія. Бо я, мабуть, не зумію збрехати. Як почне випитувати, коли заслабли, та як, і що? То я зразу усе й виявлю.
Текля. Та й дурна ти яка! А ти не дивись йому в вічі; як казатимеш, то ховай лице. Мене б послали, я б йому наговорила.
Соломія. Ох, треба ж вже бігти на той шлях.
Текля. Гляди ж, Соломіє! Пам'ятай Харитона!
Соломія. Ох, пам'ятатиму ж, сестричко! Не бійся, вже як-небудь та вибрешусь. От єй-богу, що правда. (Уходить).
Текля (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обіщала мені дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона паничеві остогидла… А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те, що вона колись обрекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась— притирати буряком щоки? Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце моє лютує.