Подорож до невідомого

Розділ 2

  Вже вечоріло, коли вони дісталася шпилів, які бачила Софі ще з галявини.
  Те що вона бачила, виявився величезним, казковим замком. Оточений височезною стіною - пісочного кольору, а на верху ходили такі ж озброєні люди, як ті що супроводжували нашу делегацію.  Брама що проводила людей всередину була надзвичайно великою, а також оздоблена й укріплена проти ворогів. На вході в неї також стояли озброєні солдати, які лише вклонилися їм та спокійно пропустили до середини.
   Там усередині для них відкрився надзвичайний краєвид. Прекрасний замок, що був за стіною постав у всій своїй красі. За ним виявилося не менш красиве місто. З багатьма вуличками, невеличними  цікавими будівлями, а також з великою круглою площею в середині. Також неподалік замку була ще одна будівля цікавої архітектури. Вона не мала веж. Але мала колони на фасаді з довжелезним балконом, що тримали атланти.
   Їхню групу повели до замку. Всередині він виявився ще більш красивим. Позолота, картини, світильники з різбленням,  довжелезні килими, що встеляли підлогу в певних коридорах вводили всіх у захоплення.
   На певному етапі варта їх полишила за розпорядженням  Чідама. Надалі вони вже йшли самі лиш з лопчиною у зелених штанцях.
    Час од часу їм траплялися люди в найрізноманітнішій одежі. Більшість із них були в довжелезних синіх мантіях з вишитими драконами на рукавах. Один чоловік у білій схожій на інші мантії привернув увагу. В руках він тримав ціпок, оздоблений головою ворона та інкрустований дорогоцінним камінням. Одним словом досить статна річ з вигляду. Той чоловік зупинився перед Софі й низько вклонився. Ніби звичайний дідуган, але дівчина помітила, як на його обличчі пробігла хитра усмішка. Від нього віяло доволі дивною аурою, такою прохолодною, що пробирало до кісточок.
   Більше дивних людей вони не зустріли. Було ще кілька підлітків їхнього віку, але вони вже не носили дивної мантії. Навпаки були напрочуд гарно одягнуті. На хлопцях були костюми, а дівчата мали плаття. Хоча й схоже це було на якусь уніформу.
  Після довгих ходінь, вони нарешті спинилися перед одними дверима.
- Прошу, міс Діана. Ваша кімната.
  Чідам простягнув руку вказуючи на двері й смикнув за клямку відчиняючи їх так ,щоб вона змогла зайти. Дівчина трохи розгублено глянула спершу на нього потім на своїх друзів. Вони лише кивнули їй на знак згоди з Чідамом.
   Чиясь тепла рука стисла її зап'ястя. Вона звела погляд. Річард стискав її руку й лише дивився їй в очі. Діана прочитала там тривогу й безпорадність в якій вони зараз перебували. Дівчина усміхнулася й скинула його руку зі свого зап'ястя.
- Все буде гаразд, - шепнула дівчина хлопцеві на вухо.
   А тоді зайшла в кімнату й помахала всім рукою. Усмішка ніби застигла на її обличчі. Двері зачинилися.
   Далі Чідам провів до кімнат Річарда, "кузину", та Еріка. Залишилися лише Софі та Еллі. Яких Чідам лишив на сам кінець. Нарешті зупинившись перед досить великими оздобленими дверима, хлопчина відчинив їх й жестом запросив до середини.
- Ваші покої, принцессо Софі.
   Величезна кімната з червоними стінами й височезною стелею. Ліжко з балдахіном, стіл для письма, стилажі з книжками, що височіли аж до стелі. Ще кілька столиків, дзеркало.  Дві пари дверей по бокам та вихід на балкон. На стінах висіли картини. На одній з них була намальована невелика сім'я - всі в коронах й дуже цікавій одежі. Чоловік з грізним виразом обличчя та в короні поклав важку руку на плече хлопця спереду, жінка в короні з м'яким та добрим обличчям стояла збоку, а перед нею дівчинка в короні. Всі вбрані дуже гарно й у кожного було тавро дракона на одежі. Найбільше, що дивувало дівчину, не те що на картині була вона та Ерік, а те що чоловік та жінка були її батьками з їхньої реальності.
" Це мої батьки! " - пролунав обурений голос в голові.
- Я проведу ще міс Еллі, до її кімнати. Доброї ночі. - пролунав десь збоку голос Чідама. 
  Почувся скрип дверей. Софі оглянулася. Вона залишилася сама самісінька посеред величезних "своїх" покоїв. Нічого кращого не спало на думку, як облазити їх.
                          
                          *      *      *
   Доволі простора кімната, з темними стінами. Ліжко, письмовий стіл, стілець, шафа. Нічого надзвичайного, як йому здалося. Оглянувши всю кімнату, в яку його привели, Річард завалився на стілець поруч письмового столу. Голова розколювалася від кількості питань, що там звучали. Його турбувало, що робити далі. Ще більше йому не подобалося,що вони всі розділилися. Він пробував розібратися, хоча в чому саме і як тут розібратися він не знав.
- Що тут в дідька відбувається! - гримнув по столу хлопець.
   Миттю оглянувся чи бува його ніхто не почув й не прибіг на звук. На щастя нікого не було.
   Під ліжком щось зашурхотіло. Це привернуло його увагу. Раптом щось темне вискочило з-під ліжка й шмигонуло під стіл поміж ніг Річарда. Він ледь не скрикнув від страху й заплющив очі. Але за мить почув муркотіння з під своїх ніг. Щось м'яке й тепле терлося об нього. Він розплючив очі й побачив чорного котика. Хлопець зітхнув з полегшенням. Взяв тваринку на руки, щоб погладити й на шиї виявив червоний ошийник з бантиком посередині. Річард погладив кота й той ще більше замуркотів. Водячи пальцями по м'якій шерсті кота, заспокоювало роздуми й приводило трохи думки в порядок. Раптом біля шиї хлопець натрапив на щось. Він витяг це. Невеличкий згорток паперу був запханий під ошийник кота. Хлопець розгорнув його. Й виявив цікавий зміст.
" Дякую за такий чудесний вірш Річарде. Твоя Ді"
   В голові пролунало "Що?!". Він ледь кота не випустив додолу. Настільки сильно його ошелешила така знахідка.
   Тепер він був остаточно збитий з пантелику. В голові була не просто каша, а ціла буря. Більшість питань починалися однаково "Як.." Цікавість й страх просто пожирали з середини.
   За вікном вже смеркало й сенсу далі так сидіти він не бачив. Хлопець вирішив, що краще буде лягти спати й завтра подумати на свіжу голову, а може це виявиться просто дурнуватим сном і він проснеться у себе вдома. Отак в тій же одежі з котом він заснув на свому ліжку. Так і не дійшовши до якихось логічних пояснень.