З швидкістю биття серця

16

    Серед цілого квітучого саду, серед великого різноманіття розкішних квітів, мою увагу привернула поломана ромашка. Тільки я до неї доторкнулась, як вона піднялась, і розквітла ще пишніше. Я підвелась з колін і притулила до себе квітку. Здалеку почувся голос Сема, який кликав мене. За секунду з іншого боку мене покликав Генрі. Коли я подивилась перед собою, то побачила високого чоловіка, одягненого у чорну мантію, капюшон якої повністю закривав його обличчя. Я зрозуміла, що ззаду глуха стіна, потрібної було вибирати в чию сторону бігти: Семюеля чи Генрі. Не задумуючись над своїми діями, я ринулась в сторону Генрі. Якби я швидко не бігла, чоловік у мантії доганяє мене, хоча достатньо повільно йшов. Обернувшись, я побачила як квіти позаду нього в'януть. До Генрі залишалось лише кілька метрів. І ось коли я вже була в метрі від хлопця. Я вже торкнулась його простягнутої мені руки, як мою в мою спину встромився ніж. З моїх грудей стирчав край леза. Піднявши погляд, я побачила, що Генрі вже не було. Раптом, все почало зникати...

    Розплющивши очі, я побачила білосніжну лампу на стелі, яка своєю яскравістю випалювала мені очі. Я зажмурилась і закричала щоб вимкнули світло. Судячи з того, що світло вимкнули не одразу, те що я сказала звучало недостатньо виразно. Коли я ще раз розплющила очі, то хоч і розмито, але змогла побачити батьків і лікаря. Тато гладив мене по голові. Мама метушилася і щось питала в лікаря, на що він лише відповів, що пізніше все пояснить. В палату зайшли дві медсестри. Одна вивела моїх батьків. А інша якусь знайому мені жінку, але через скажений біль в голові я не зрозуміла звідки я її знаю.

    Палату освічувала одна неяскрава лампа, яка розташовувалась в кутку кімнати. Чоловік арабської зовнішності сів на стілець поруч з моїм ліжком. Я з величезним зусиллям повернула голову в його сторону. Чоловік спокійним і тихим голосом почав:

—Мері, ти чуєш мене?- я угукнула, а він нахилився щоб оглянути моє обличчя- Ти можеш розказати що тебе турбує?- я заперечливо кивнула- Тоді я буду питати, а ти просто угукай. В тебе болить шлунок?- я ствердно кивнула- Ти відчуваєш ламкість в тілі?- я знову ствердно кивнула, а чоловік це занотував- Відпочивай, я зайду пізніше. Якщо буде потрібна допомога- тисни червону кнопку, вона праворуч від тебе.

    Лікар підійшов до іншого ліжка. Я заплющила очі, намагаючись перетерпіти нестерпний біль голови і шлунку. Чоловік тихо вийшов з палати.

—Мері?- поруч почувся знайомий здивований голос

Повернувши голову, я побачила Генрі. Ще його не вистачало тут. Хоча зараз не до нього. Надіюсь, хоч він знає що тут відбувається. Так, останнє що я пам'ятаю: я йшла за знеболюючим, а потім... втратила свідомість. Ну тепер ясно, що я тут роблю.

—А ти що?— почала я, але не змогла продовжити через дзвін в голові

—Теж саме що і ти.— Генрі повернувся на бік— Мері,— хлопець простягнув мені серветку— в тебе кров з носа

   Я взяла серветку і доторкнулась нею до обличчя. Білосніжна хустинка заплямувалася кров'ю. Генрі взяв ще одну чисту і дотягнувшись до мене витер кров. Я не хотіла нічого говорити. Настільки довго чекала його ніжних дотиків, що не наважувалась навіть дихати. Та і голова боліла так, що було не до суперечок і сварок.

    Ми просто лежали і мовчали. Генрі не відводив погляду від мене, а я від нього. Його погляд ковзав по моєму обличчю, вивчаючи, ніби вперше бачив мене. Потім він переходив на мою руку, яку обережно тримав, немов боявся пошкодити її. Далі він знову дивився на лице.

   Я теж не могла відвести очей. Кожна риса його обличчя, від небесно- блакитних очей, які обрамлювались пухнастими чорними віями до чітких вилиць, які зараз виділялись ще більше; від темних брів до мімічних зморшок над губами; все це було таким рідним.

   Напевно, я потім пожалкую про це, але все ж таки наважилась сказати:

—Генрі, а що далі?

—Мері, я тебе кохаю!— ці слова були тихими, Генрі ніколи не говорив важливі слова голосно. Кожне його «я кохаю тебе» чула лише я...— Єдине, що я прошу в тебе це пробачення. Мишка, я зрозумію якщо ти не...— я торкнулась пальцем до його губ

—Генрі, в тебе є один єдиний шанс.— його очі розширились

   Якби в мене був лише мозок— я б не пробачила, але серцю не накажеш. Я кохаю його! Весь цей час мені його не вистачало. Весь цей час усе, що було мені потрібно— це Генрі. Можливо, в майбутньому я пожалкую про це.  Можливо, він іще раз так поступить зі мною. А що якщо ні? Можливо, я навпаки буду вдячна собі за те, що послухала серце. Можливо, колись в старості, я, вже вся в зморшках, буду так само лежати з ним, сивим, і радіти тому, що дала йому шанс.

—Ти про це не пожалієш.— він усміхнувся мені

    Генрі провів рукою по моїй щоці. Я поклала свою руку на його. За хвилину я вже міцно спала. А хлопець тримав мене за руку, боячись її відпускати...