З швидкістю биття серця

17

*спогад*

Переді мною стояв Семюель. Він намагався розібратись з навігатором. Ми знову заблукали. Щоразу коли так траплялось— я залишалась винною. «Мері, це ти захотіла сюди піти», «Куди ти нас завела?», «Якщо не орієнтуєшся в просторі, то не потрібно мене в це вплутувати». І ось знову:

—Це все ти винна!—хлопець кричав на мене

—Ні в чому я не винна.— мій спокійний голос ще більше дратував Сема— Не потрібно мене завжди в усьому винити.

—Якби менше їла і твій крихітний мозок не заплив би жиром— тоді була б не винна!

Та що я роблю не так? Я від природи не товста. Коли Семюель почав говорити за вагу— я всерйоз цим перейнялась. Його так і не влаштовувала моя зовнішність, натомість я вже майстерно вміла приховувати те, що їла раз в два, а інколи і в три дні. Батьки вже почали підозрювати, що зі мною щось не так. Волосся пасмами залишалось на шітці. Під очима не зникали синці, які часом навіть косметикою важко було перекрити. Щоб не показувати іншим, що зі мною щось не так я вдягала купу одягу, тільки б приховати ребра, які вже було помітно навіть під футболками.

Я отямилась тоді, коли Сем вже почав відпускати образливі коментарі щодо мого вигляду. Тепер вже його не влаштовувало те, що я "виглядаю так, ніби помирати зібралсь". Тоді я зрозуміла, чого вартували мені стосунки з ним. Майже кожен мій орган постраждав. В організмі критично не вистачало вітамінів, а особливо заліза. В свої сімнадцять, при зрості 174, я важила 46 кілограм.

Завдяки підтримці сімї і друзів, а також вчасному зверненню по медичну допомогу, мені вдалось набрати необхідну вагу для нормального вигляду, та більш менш відновити здоровя. Тоді я добре запамятала, що абсолютно ніхто не вартує таких жертв.

Вночі я проснулась від нестерпного болю в шлунку. Мені здавалось, що внутрішні органи просто палають з середини. А особливо шлунок, я думала, що він вже просто перетворився в попіл. Все чого я хотіла- стакан води.

   Генрі міцно спав. Його рука все так же стискала мою. Я боялась його розбудити, тому дуже обережно забрала руку. Потім подивилась, впевнилась, що він досі спить. В палаті стояв графін з водою, але він був пустий. Я встала з ліжка. Голова вже не боліла. Шлунок також. Мене переповнювала легкість. Ці два дні, які я провела в лікарні, через нестерпний біль здавались мені надзвичайно довгими, нескінченними.