Доля чаклунки

Глава 14

Вона стояла в розкішному палаці. Темному і похмурому, та все ж, розкішному. Підлога з чорного мармуру з прожилками срібла блистіла глянцем. Стелі настільки високі, що важко роздивитись ліпнину в самому верху. Колони, що підтримували склепіння, були оповиті чорною тканиною, яка мерехтіла у світлі лампадок з блакитним полум’ям.
– Ілесо, – покликала жінка, що сиділа на величному білому троні, – підійди до мене.
Леся ще не встигла до кінця зрозуміти, що відбувається, як ноги самі понесли її туди. Страх прокрався в душу, бо вона не могла керувати власним тілом. Проти волі зробила легкий уклін. Змогла при цьому роздивитись поділ власної червоної сукні та тонку тендітну руку. Білосніжна шкіра наче ніколи не бачила сонця. Та й форма пальців зовсім не її.
Піднявши голову, вона поглянула на жінку. Та була надзвичайно красива, але врода її була якоюсь містичною. Божественною. Бліда, майже прозора шкіра, наче світилася з середини. Очі заглядали в саму душу. ЇЇ чорне вбрання різко контрастувало з троном, з майстерно різьбленими візерунками. Чаклунка помітила, що матеріалом для створення послужили людські кістки. Її скувало жахом. Не потрібно довго гадати, щоб зрозуміти хто перед нею. Мара. Богиня смерті, ночі та хаосу.
– Чи задоволена ти моїм даром?
– Ви дали мені неймовірну силу та бажання продовжувати жити, – слова злітали з губ без її участі. – Завдяки вам я знову змогла обійняти своїх рідних. Це було неймовірно: говорити з ними, коли думала, що ніколи більше їх не побачу, знову обіймати. Вони не заслуговували такої жахливої долі! А ще ці незабутні відчуття, коли я знову дала їм життя… Ви, богиня смерті, змогли мене врятувати! Я ніколи цього не забуду.
– Ти одна з найвідданіших моїх послідовниць. Я рада, що ти зі мною! – усміхнулась богиня. – Зараз я хочу дати тобі особливе завдання.  Думаю, лише ти зможеш з ним справитись. Та воно зв’язане з твоїм минулим.  З чоловіком, який завдав тобі стільки страждань. Я не хочу щоб ти знову засмучувалась, тому зрозумію, якщо відмовишся. Пам’ятай, що він зробить все, щоб переконати тебе, що я саме зло.
– Хіба ж я можу підвести вас! Що потрібно зробити? – сказали її губи.
Мара ще щось говорила. Давала інструкції Ілесі. Невже це та сама Ілеса, про яку згадував Бажан? Її попереднє життя?  
– Я подумала, що ти заслуговуєш знати правду, – почула раптом Леся голос богині в себе в голові. 
– Угода, що я уклала з Велесом. То це ви хотіли поговорити зі мною. Але навіщо? В чому підступ?
 – Ніякого підступу. Твоя душа вірно мені служила, а я не виконала своєї обіцянки. Мала захистити тебе від волхва, та не справилась. Я навіть відібрала в нього можливість перероджуватись, щоб дати прожити всі твої наступні життя в мирі, але він все одно знайшов тебе. Найменше, що я можу, це відкрити тобі очі. Дивись уважно і роби висновки.
Картинка змінилась і вона опинилась в якомусь селищі. Бідному та розореному.  Дерев’яні хатини покосились та, здавалось, зараз розваляться. Навколо стояли люди, в такому ж обшарпаному одязі, але дивились на неї з надією. Вперед вийшов старий чоловік. Сивий та худий. Він впав перед дівчиною навколішки та вхопився за край її сукні, благально промовивши:
– Якщо є хоч найменший шанс врятувати наше селище, прошу вас, допоможіть! Ми звернулись до богині, щоб помститись нашим ворогам, а вона прислала вас. Допоможіть здолати їх, поки нас не знищили остаточно.
– Якщо це ваше бажання, я дам вам силу, – сказала вона, – але така магія захоче щось взамін. Чи готові ви сплатити ціну?
– Готові, – впевнено мовив старий, стиснувши кулаки.
Ілеса допомогла йому піднятись та підсилила голос магією, щоб її чув кожен:
– Мені потрібні всі дужі чоловіки, що ще залишились. Нехай підійдуть сюди. 
Вперед вийшли п’ятнадцять хлопців, ще зовсім юних. Матері не пускали їх на війну, надіючись, що лихо омине. Та тепер саме вони стануть останньою надією селища.
– Хай почнеться ритуал, – вигукнула жриця Мари.
Просто з повітря з’явилася глиняна чаша з кров’ю принесеного в жертву вовка. Жриця розсікла руку кинжалом, що до того мирно покоївся в рукаві, та, нашіптуючи слова заклинання, змішувала вовчу кров зі своєю, чорною та густою, наче смола.
Перед нею склонився перший юнак, впевнено дивлячись їй просто в очі, з гідністю приймаючи свою долю, якою б вона не була. Ілеса дала надпити йому з чаші та накинула шкуру вовка, кров якого тепер текла в його жилах. Інші юнаки з острахом поглядали на нього, чекаючи результату, та готувались стати наступними. 
Ніхто не смів порушити це таїнство літньої ночі. Навіть цвіркуни замовкли. В такій тиші всі почули хрускіт кісток, що ламались в тілі хлопця. Він не зміг стримати скрик болю, хоча все ще хоробрився і намагався втриматись на ногах. Та коли ноги неприродньо вигнулись, це стало неможливим. Він впав на землю, закричавши в повний голос. Тіло судомило і вивертало. Не зважаючи на налякані зойки селян, Ілеса покликала наступного та повторила свої дії. За ним ще одного і ще, поки не дійшла черга до останнього юнака. Коли вже і його скрутило, а шкіра почала обростати хутром, Ілеса знову посилила магією свій голос щоб перекрити крики, що вже змінювались тихим скавулінням. Коли на місці юнаків з’явилися страшні звірі, що віддалено скидались на величезних вовків, промовила:
– Вітайте своїх захисників.
Мішанина з радісних, а подекуди нажаханих вигуків, рознеслася селищем. Та людям не дали часу відійти від побаченого. В землю біля лап новостворених перевертнів впилася стріла. Наповнена магією, вона вибухнула яскравим та гучним спалахом, засліплюючи вовків. За цією стрілою слідували наступні, що також вибухали, попадаючи в ціль. Звірі загарчали, але, злякавшись вогню, збилися в кучу. 
З темряви вийшов чоловік з луком, прицілюючись просто в дівчину. 
– Що ти наробила, Ілесо? – вигукнув він та опустив зброю.
Леся розглядала такі знайомі риси обличчя і не вірила тому, що бачила. Значить, це правда! Вони справді були разом в попередньому житті. Але що не так? Чому всередині неї стільки ненависті?
– Дала їм шанс вижити, Бажане! – відповіла вона.
– Ти зруйнувала життя тих чоловіків! Прокляла їх!
– Я врятувала їх!
– Змусивши тепер довіку страждати кожної повні? Схаменись, кохана. Ти сієш хаос! 
– Не називай мене так! Ти втратив це право, коли відмовився від мене. Я не стану тебе слухати. Все, про що говорила Мара, правда. Ти просто прикриваєшся своєю місією, а насправді не робиш абсолютно нічого! Прощавай, Бажане. Надіюсь ці звірі роздеруть тебе!
Вона підкинула дрібку якогось порошку вгору, що розсипався живою темрявою. Згустки цієї тьми огорнули її, наче кокон, а коли розвіялись, Ілеса зникла, залишаючи Бажана сам на сам зі зграєю голодних звірів та нажаханих селян.
Кадр змінився. Тепер вона стояла посеред широкого пустинного поля. Світло повного місяця покривало високу траву срібним серпанком. В середині ненависть змішалися з болем, сплітаючись у божевільний клубок. 
– Виплесни всі емоції. – з’явилась біля неї Мара. – Не тримай в собі. Нехай все, що накопичилось всередині, вирветься назовні.
– Бажан завжди говорив, що не можна давати волю негативним емоціям. Сплетені з магією, вони можуть вбити, – сухо відповіла дівчина.
– Але ж тут нікого немає, – слушно зауважила богиня, розчиняючись в повітрі наче примара, – навіть мене.
Ілеса продовжувала стояти непорушно, все ще розглядаючи місяць. Приспані, здавалось, емоції, знову розбурхались після зустрічі з ним. А він все ще вважає себе правим. Жодного каяття! Гнів та образа піднялися з новою силою. Вона розкинула руки в сторони і закричала. 
Вітер, що здійнявся від цього крику, тріпав її волосся та пригинав траву. Емоції накривали хвилями, вириваючись з неї ураганом та підносячи над землею. Темрява, що довгий час сиділа в ній, нарешті вивільнилась, даючи змогу дихати. Коли запал минув, вона плавно опустилась вниз. Сіла на землю, згорнувшись клубком та гірко заридала.
Вже наступної миті вона опинилась в зовсім іншому місці. Був день. Кругом кипіла битва. Дика та нестримна. Чоловіки зі зброєю кидались один на одного, повні невгамовної люті. Ілеса стояла там та спостерігала за безумством. Легко ухилилась від меча, що ледь не розрубав її навпіл. Продовжувала стояти на тому ж місті, бо власника того меча вже хтось заколов кинджалом в шию. Тіло, з якого все ще хлюпала кров, впало до її ніг. 
– Припини це безумство! – швидше вгадала ніж насправді почула вона слова Бажана, що намагався дійти до неї крізь битву.
– Знову ти! Ніяк не вгамуєшся. Як же ти мене знаходиш, Бажане. Завжди знаєш де я з’являюсь, – сказала Ілеса, коли чоловік підійшов ближче.
– Бо там, де з’являєшся ти, тепер завжди панує розруха, – гірко відповів він.
– Хіба я винна, що ці чоловіки можуть поділити свою здобич лише таким способом?  В чому моя вина?
– Ти вже досягла своєї цілі. Повернула до життя всіх в нашому селищі. Навіщо мстити?
– Це не помста. Люди нашого селища не отримали обіцяного захисту скіфів. Їм не було чим заплатити через відсутність врожаю. Але зараз ці горе-захисники самі наткнулись на свою жадібність. Невже тобі не приємно за цим спостерігати?
Його поведінка змінилась. Він опустив руки та не дивився більше їй в очі. Тихо промовив:
– Признаюсь, щось у цьому є, він підійшов ще ближче, майже впритул до неї, – Знаю, я дуже завинив перед тобою. Мені також гірко від того, що трапилось. Вибач, що покинув тебе в такий важкий момент. Я повинен був бути поруч. Повинен був зробити все, щоб зберегти близьких нам людей. Я розумію твій біль. Не знаю, чи зможеш хоч колись мене вибачити.
Він обійняв її, а вона більше не противилась. Саме ці слова вона так хотіла почути. Ілеса доторкнулась до його обличчя своїми руками та усміхнулась.
– Все про що я завжди мріяла це щоб ми були разом. Разом вершили долю світу. Ти будеш зі мною, Бажане?
– Завжди, – прошептав він. – Я кохаю тебе!
Леся відчула пекучий біль в животі від цих слів. Та, в чиєму тілі вона зараз перебувала, не маючи права голосу, відпустила обличчя Бажана та поглянула вниз. Ні зовсім не слова зробили боляче. Та вони були наче сіль на рану. Як той, хто щойно клявся в коханні і обіцяв бути поруч, міг встромити кинджал в її тіло?
Ноги підкосились, та він спіймав її на півдорозі до землі. Вона задихалась від болю. Помирала, дивлячись в очі свого коханого. Свого вбивці. Дивно, та в його обіймах все ще було затишно. Ось воно – прокляття споріднених душ.
– Не знаю, чи зможеш ти хоч колись мене вибачити, – повторив він, гойдаючи її на руках наче немовля, – та я повинен був зупинити тебе. Це єдиний спосіб. Я все виправлю, обіцяю.
Бажан поцілував її в лоб, а свідомість, що помалу згасала, вловила останні тихі слова: 
– Зустрінемось в наступному житті.