Моя маленька гра у щастя

Зимова казка стає весняною

Нарешті настав мій такий довгожданий день - час зустрічі із Святославом. Того ранку я прокинулася рано. Цілу ніч не могла заснути, все крутилася і перебирала в голові різні варіанти нашої сьогоднішньої зустрічі.
Отож ранок видався доволі теплим та приємним, але мене чекала неприємна новина. Лише покинувши своє тепленьке ліжко, я помітила, що якось недобре себе почуваю. І справді, я трохи покашлювала і навіть декілька разів мені трохи крутилось у голові.
Помірявши температуру, я остаточно зрозуміла, що застудилася, через нещодавні погодні умови. Батькам я не розповіла про цю неприємну пригоду, яка наче мені на зло трапилася, бо вони щонайменше три дні не випустили б мене з дому. Тож випивши різні види таблеток я пішла збиратись на своє перше побачення утрьох з Містером Х.
***
Ми з Святославом домовились зустрітися о пів на третю біля фонтану у центрі міста. Юля дуже пунктуальна, тому на місці ми вже чекали заздалегідь. Проте, коли на годиннику було уже за двадцять до третьої, а Святослава все ще не було, я почала трохи переживати, бо дуже хотіла з ним зустрітися. А що, як він просто пожартував про зустріч, а що, як він просто насміхається з мене? - ці думки не давали мені спокою. Отож ми з Юлею вирішили пройтись по магазинах, які були якраз недалеко він фонтану і нехай тепер Святослав нас чекає.
З магазинів ми повернулись рівно о третій годині, проте нашого таємного, але тут навіть доречніше буде сказати, дивного, Містера Х не було видно. Юля вмовила мене зачекати ще п'ять хвилин, але ні через п'ять, ні через десять хвилин Святослав не з'явився  і я прийняла рішення їхати додому. Тільки но ми з Юлею сіли в автобус, до моїх очей почали прибувати сльози, у мою душу ввірвалась якась велика образа і мій чудовий настрій вмить розвіявся як попіл при найменшому подуві вітру.
Маршрутка поїхала, і буквально через декілька секунд Юля кричала водію, аби той зупинився і тягнула мене за руку до виходу. Ще так і не зрозумівши, що робиться я вийшла з автобусу і побачила його - мого Святослава. Моє обличчя хотіло враз стати щасливим, але кутики губ не могли підійнятись, аби зробити милу посмішку.
Хлопець спершу дивився на нас, а пізніше дістав із кишені два букети з підсніжниками і вручив їх нам. Ну тут він вгадав і мої губи вже не хмурились, а розпливлися у великій щирі посмішці.
Ми говорили про все на світі: і про музику, і про фільми, і навіть про політику. Здавалося, що ми знайомі зі Святославом ще з дитинства. Спершу ми всі троє просто гуляли по місту, а пізніше хлопець запропонував нам піти на сільзавод. Я ще змалку знала, що у моєму місті є сільзавод, проте жодного разу там не була, як з'ясувалося Юля також, тож ми з радістю прийняли пропозицію Святослава і вирушили на пошуки пригод.
Йшли ми туди, здавалося, цілу вічність. Ми навіть не здогадувались скільки дороги ще попереду, бо ніде не було навіть жодного натяку на те, що тут десь поблизу є сільзавод. Отож нам дуже пощастило, бо ми побачили чоловіка і вирішили запитати у нього чи ми не відхилились від вірного шляху. Завдяки йому, ми не лише дізнались куди йти далі, але чоловік розповів багато цікавої інформації про цей завод. Наприклад те, що ще донедавна Дрогобицький солеварний завод був найстарішим підприємством, яке безперервно працювало в Україні. Його продукція мала великий попит у споживачів, хоч була і не надто дешевою. Навіть на гербі Дрогобича маємо дев'ять топок солі. Проте на жаль через певні обставини зараз сільзавод є закритим. Після цієї розповіді нам наче відкрилося нове дихання і ми із натхненням продовжили нашу мандрівку і досить швидко дісталися бажаного місця.
Там ми весело провели час, зробили чимало гарних фотографій і якось непомітно сонечко почало ховатися. Це було сигналом, що пора додому.
Дорога назад уже не здавалось такою довгою. Ми обговорювали побачене і дуже швидко опинилися в центрі міста. Не хотілось прощатись із Святославом, але потрібно було це робити. Отож ми розійшлися на позитивних емоціях. Я жодного разу не пошкодувала про те, що таки ми зустрілися, адже цей день став одним із найкращих у моєму житті.