Моя маленька гра у щастя

Відповідь на очевидне

Настала неділя. Цього дня я прокинулась дуже рано, бо ходила до церкви, а потім "наводила марафет". Тепер, я просто не могла прийти на зустріч з Юлиними друзями некрасива. Тож я зробила манікюр, намалювала вії чорною тушшю, а повіки рожевими тінями, одягла туніку та легінси, і вже з великим ентузіазмом чекала нашої зустрічі.

День видався досить теплим, і я одягнула легку курточку, розчесала свої довгі золотисті кучері, посміхнулася своєму віддзеркаленню і сказала: "Красуня". Справді, у той момент я виглядала досить привабливо. Очі іскрилися щастям, а щічки були вкриті рожевим рум'янцем. Але я так захопилася зборами, що треба було поспішати.

***

Цього разу ми з Юлею прийшли раніше за всіх, тому могли ще трохи собі побалакати про особисте. Юля була сама не своя, адже вчора я змушена була розповісти їй правду про Дмитра. У неї почалась депресія, але я тут нічим не могла зарадити. Побачивши у неї в руках блокнот, мені закортіло подивитись. Я обережно простягла руку, але Юля і не заперечувала. Блокнот був новий, і лише на першій сторінці був запис:

"Усім брехня завжди вилазить боком,

Про це постійно треба пам'ятати.

І перш ніж щось сказати людям в око,

Подумай, може краще промовчати? "

Я здогадувалась про кого були ці рядки.

Отже, поки ми спілкувались приходили все нові і нові люди, але Святослава серед них не було. Мій оптимізм, десь там, в глибині душі, кричав, що ще трішечки і двері відкриються, але, на жаль, цього не сталося. Тому ми з Юлею були обидві пригнічені і, здавалося, що лише заважаємо цій святковій атмосфері, яка панувала в кафе. Досить швидко нам обом остогидло дивитись на ці щасливі лиця, тож ми вирішили звідти піти. На прощання нам повідомили, що два наступні тижні ми будемо зустрічатися щодня, аби прикрасити залу і таке інше. Ми відповіли, що "звісно, обов'язково будемо", хоча обидві знали, що це не так.

***

Коли я прийшла додому, то не змогла більше стримувати власних емоцій. Солоні сльози вже збудували власний маршрут по моєму маленькому личку. Я не знала, чому я настільки прив'язана до цієї людини. Чому знову хочу його побачити. Вихід був у одному, тож надихнувшись прикладом Юлі, я взяла в руки листок та ручку. Слова самостійно з'являлись на папері, наче їх мені хтось диктував :

Уже не знаю, що й тобі сказати,

Усі слова повиливались мов вода.

Скажи хоч слово, скільки треба ще чекати,

Скажи, бо більше жити так не можу я.

Від твого погляду, від змаху вій,

У мене холод розтікається по тілі.

А дотик, такий ніжний й теплий твій,

Він зігріває навіть в заметілі.

Не знаю як назвать ці почуття,

Та все ж, я щось магічне відчуваю,

Про тебе небагато знаю я,

Та думаю, що все таки кохаю.

Написавши останній рядок, я справді задумалась. Може дійсно... кохаю?