А з чого все почалося...?

Хто б міг подумати, це ж...

-ТАК! ЦЬОГО ДОСИТЬ!!!! ЯКЩО НЕ ВМІЄШ НОРМАЛЬНО ПРАЦЮВАТИ З КЛАСОМ, ТО ІДИ ПОГОВОРИ З ДИРЕКТОРОМ!!!!!!!! - прозвучав нервовий жіночий голос, і шепіт у класі, який був до того стих. Тишина була така, що навіть якби тут пролетіла муха її було б прекрасно чути. Жінка років 20-ти злобно поглядала на попелясто-волосого хлопця, який втупив скляний погляд на її червоне від злості обличчя.
-Гаразд - спокійно відповів він, і попрямував до виходу, залишивши учительку з роззявленим ротом.
Хлопчик років 8-ми тихенько ступав по коридору, прямуючи до кабінету директора. Він не винен, що розумніший за його однолітків. Чому тут діє така дискримінація? Йому часто доводилося переконувати батьків, що 2 клас не його рівень. Коли інші тільки починали вчити множення, той розв'язував задачі для 8 класу. Та й класна керівничка недолюблювала його, через впевненість у різних науках. Справді, хлопцю легко давалося все, за, що він брався. І інших якось це не дуже подобалося. Популярністю серед однокласників він не переймався. Майже всі прозивали його то не "дідом", то "заучкою" і "очкариком". Та вундеркінду було не до цього. Щоразу як до нього чіплялися він про сто втуплював свій крижаний погляд в "нападника" і почекавши декілька секунд розвертається, залишивши жертву з кам'яним лицем.
От уже майже все. За рогом мали виднітися темні дубові двері, а на них майже в саму верху табличка з написом "директор", яка встигла за свій вигляд нагадати, що стоїть тут більше 8-ми років. Хлопець добре запам'ятав ті двері, коли вперше їх побачив. Досі йому не доводилося бути присутнім у цьому кабінеті. Він лише декілька разів проминав ці двері, йдучи на урок англійської, але всередині не був.
Коли підійшов до назначеного місця здригнувся і зупинився. Виявляється його не одного відправили сюди. Біля дверей стояла, а точніше сиділа дівчинка приблизно першого класу з рудим волоссям, підібгавши ноги до себе тихенько плакала. Досі хлопцю не доводилося бачити, щоб хтось плакав, та й сам він цього не робив ніколи. З народження був надзвичайно спокійним, звуку не видавав. До садочку він теж не дуже ходив, адже там такий галас і шум, що зразу після перших днів, його одногрупники більше не бачили попелясто-волосого.
Тож тепер, коли таке побачив, стало трохи не по собі. От признайтеся, що би ви робили якби застали таку ситуацію? Багато хто б розгубився. Так само сталося з нашим героєм. Він завжди знав, що робити, був у курсі дій і впевнено виконував все по інструкції.
Маленька дівчача постать перестала плакати і поглянула на того, хто зацікавив її. Вона дивилася на хлопчика своїми медово-золотими очима, які вже встигли опухнути і почервоніти від довгого плачу. Деякий час двоє дітей втупили погляд один в одного, а тоді зрозуміли, що ця обстановка їх піднапрягає.
-П..пробач, тут таке.....ти не м..мав бачити, що я...я..плачу - з цих слів хлопець зрозумів лише деякі, адже дівчинка всхлипувала і тряслась.
"Схоже вона не тих хто нехтує правилами поведінки, та навряд чи вона схожа на хулігана" роздумував хлопчик. В цей час руда піднялася з підлоги і стряхувала пил з своєї бордової спіднички, яка сягала їй по коліна. Тепер він зрозумів хто це. То була Ніколь. Відома на всю молодшу школу своїм вибуховим характером. Також обожнювала експериментальну науку, а особливо хімію. Попелястий часто бачив її на перервах у коридорі, де вона намагалася завести знайомства з іншими дівчатками, але ті кривили лице і відходили в іншу сторону. Не сказати, що на перший погляд вона була мовчазна, навпаки, завжди намагалася ввійти в компанію, іноді жартувала несмішними жартами, але на те вона і є.
Хлопчик повільно підійшов до дверей і зупинився.
- А де директор?
- Його зараз немає, він пішов по справах. Завуч сказала - швиденько пролепетала Ніколь. - вибач, що можливо таке питаю, але за, що ти тут?
Попелястий здригнувся і зашарівся.
- Мій розумовий рівень набагато вищий ніж у моїх однокласників. Наша вчителька намагається впихнути нам голову дурні, нелогічні на 100% вигадки під назвою 'казки'. Я не маю бажання працювати над тим чого не існує. Краще би вчили закон архімеда, а не цю дурню.
Дівчинка деякий час дивилася на нього широко розплющивши очі. Здається вона явно такого не очікувала.
- Ну...ем...ясно - сказала співрозмовниця, трохи розгубленим тоном.
- А ти тут чому? - нетерпляче спитав попелястий. Йому все таки було цікаво, що трапилося з дівчиною. Та не встигла вона відповісти, як очі знову набули червоного кольору і почали виступати сльози.
- Я...н-не....хот-тіла...- почала вона всхлипуючи. Ці перші три слова були єдиними, які встиг розібрати хлопець, бо далі все поринуло в незрозуміле бурмотіння.
- Е-е-е...не треба плакати. Всяке буває - пробував він її заспокоїти. На щастя це допомогло, Ніколь перестала плакати. На далі вони просто мовчали. Хвилини тягнулися мов вічність. Надія, що директор прийде ставала все меншою і меншою.
- За п'ять хвилин і двадцять шість секунд пролунає дзвінок - попелястий вирішив перервати тишу. У відповідь руда підскочила і швидко перевела погляд на нього.
- Ти ж Куромаку. Той самий найрозумніший в молодшій і середній школі. Я тебе бачила - ледь не прокричали вона. А за останнім аргументом почервонів.
- Не треба так кричати.
- Вибач, я лише трохи здивувалася, адже такий як ти має щонайменше бути у класі 9. Я рада, що не єдина хто захоплюється наукою, з поміж тих плаксіїв - захоплено вона розказувала далі.
- Ну, по-перше, дякую за комплімент, а по-друге ти також плакала - з упевненістю заявив Куро. А та лиш незадоволено пирхнула, але за мить на її обличчі сяяла ідеальна усмішка. Так вони провели час розмовляючи про себе. Для Куро це було трохи незвично, бо він ніколи не брав участь у бесідах, тому спочатку мовчав, а потім коли зачерпнули тему про оцінки, розговорився.
ДЗИИИИИИИИИИИИИИИИИИИИНЬ
Дзвінок на перерву, це значить, що їм пощастило. Директора нема, тому краще змиватися - запропонувала, Ніка. Ідея справді була найактуальнішою, тож вони почали розходитися, але все ж задали питання один одному
- Зустрінемося завтра?
Обоє кивнули, і розійшлись.
Це був знак.
Знак, того, що все тільки починається...
............................................................................
Частина трохи маленька, але думаю вийшло мило(◍•ᴗ•◍)❤
(955 слів)