Кошик свіжих полуниць

Розділ двадцять другий. Коли все починає завмирати

Бібліотека стала чи не єдиним місцем, де Маргарет проводила увесь свій час, вивчаючи родовід Прімроуз і всі щоденники її предків. Звідти Маргарет і дізналась, що перші Хранителі з'явились разом зі створенням Всесвіту і їх існування завжди було важливою умовою для життя усього навколо. А кулон матері — не просто кристал, перев'язаний мотузками. Він колись був частиною кришталевого пера невідомого птаха, що міг розтинати час і простір. Після зникнення птаха, Хранителі були першими, кому дісталось це, певно єдине перо, тому вони вирішили його вберегти, розкидавши дрібні по всіх куточках існуючого простору разом із іншими Хранителями. Так і з'явились Прімроуз, що жили на цій планеті з самого її зародження. Вони, як і інші Хранителі, берегли дійсний і потойбічний світ до сих днів.
Це було лиш невеличким параграфом, що змогла розібрати дівчина за цілий день у одному з найстаріших записників у шкіряній обкладинці. Почерк був просто жахливий, нема що вже казати про мову, що значно відрізнялась від сучасної. Після такого, Маргарет лиш змогла дібратись до власної кімнати і звалитись на ліжко, стараючись переварити всю цю інформацію. Вона повинна захищати цілу планету і навіть більше? Це все здавалось їй відвертою нісенітницею, адже мати навіть не старалась їй цього пояснити! Дівчина знов поринула у спогади, на неї найшла лють, що вона відчувала у день, коли Еліс пішла. А тепер... вона уже й не повернеться.
...
Снились їй знову поля, широкі й безтурботні. А ще... люди, а може й не люди зовсім — силуети без облич. Маргарет хотіла до них докричатись, торкнутись, але вона, як і її голос втонули у темряві. Тепер вже дівчина нічого не відчувала і це... заспокоювало її. Вона втомилась від рутини.... Що їй взагалі суджено зробити для цього світу? Щось м'яко упало їй на груди і засяяло. Кулон матері. Маргарет ніби відчула її обійми на долю секунди. Цей момент, який вона хотіла переживати вічно, обірвався одразу з гуркотом грому.
...
Здавалось, лише світало, проте гроза зі зливою і не думала вщухати. Маргарет вирішила знову сходити до ельфів. Минув вже ледь чи не місяць, коли вона востаннє їх відвідувала. Дівчина не раз зустрічала заклопотаного Нувіана в бібліотеці. Хоча й там рідко можна було зустріти когось, окрім покоївок чи бібліотекарів, майже завжди вона помічала, як молодший принц з серйозним обличчям перериває полиці, наче шукаючи щось. Час йшов і згодом їх зустрічі переросли в розмови, розміром з кілька слів, під час читання. Ельф ретельно вивчав історію власного роду і настільки поглинався у всі події, що спокійно вів розмову навіть із Маргарет. Хоча, коли він згадував, що говорить із людиною, одразу ж відвертався і замовкав на певний час. Дівчина подумки посміювалась з його дитячої поведінки.
Минуло вже ледь чи не сім років зі зникнення Еліс Прімроуз і від'їзду Арвена. Здається, тоді була глибока осінь, усі готувались до зими, що  за всіма прикметами обіцяла бути нещадною. Листя уже вкрило садки, днями ішли дощі, а зранку усе замерзало. Зеленим лишався лише ліс секвой, що межував з безіменним поселенням. Чим ближче була зима, тим більше ліс вмовкав.
Раптом, між деревами промайнула чиясь тонка постать, що рухалась все глибше у хащі. З-за довгої мантії виблискували густі золоті пасма, а з-під руки лунало нявкання. Зупинившись коло коренів найбільшого дерева, силует зник. Ніхто назовні й не знав, куди так часто зникала молода жінка, яку всі звали відьмою. Ступивши на священну землю, що невідома звичним людям, вона не зупинилась і попрямувала до королівського замку. Усі навколо були раді бачити молоду чарівницю, вона ж не забувала привітно вітатись із кожним.
Нарешті зайшовши до приміщення, дівчина скинула з себе мантію і її довге густе волосся, звиваючись, спало ледь не до землі. У замку було на дивно пусто, тому Маргарет одразу попрямувала до бібліотеки, випустивши з рук білосніжного кота, що, власне, майже ніколи не лишав дівчину наодинці усі ці сім років. Навіть безлюдність у бібліотеці здалась Маргарет ще більш нагнітаючою. Вона хотіла повернути книгу, тому їй довелось власноруч шукати поличку. Вправившись за десяток хвилин, дівчина устигла ще й знайти нову книжку про ельфійську флору та фауну, тому вона вона за найближчий стіл та дістала кілька блокнотів, щоб робити замітки. Її рука, що пальцями водила візерунки по столу, натрапила на книгу. Це одразу привернуло увагу чарівниці. На ній були намальовані дивні чорні силуети та страхітливі картинки:
- Хм, що це? Я ніколи не бачила тут цього...,- тихо сказала сама до себе Маргарет, захотівши поглянути поближче. Як тільки вона взяла книгу, її руку зненацька хтось схопив:
- А тобі і не варто бачити, - почула вона знайомий голос над головою. Інша рука забрала книжку:
- Нувіане, це твоя? - вдала невинне здивування дівчина.
- Так, не варто було мені її так лишати. Я думав тут нікого не буде сьогодні, - похилив голову ельф.
- О, до речі, про це.... Ти часом не знаєш, куди усі зникли? - Маргарет заглянула йому у вічі.
- Останнім часом усі метушаться, неспокійно у Аффні з самого від'їзду мого брата.
- Он воно що... пані Акі... тобто Королева нічого мені про це й не сказала, хоча я була б тільки рада допомогти, - спохмурніло личко дівчини. Нувіан сів коло неї, відклавши свою книгу в сторону:
- Це й не дивно, ти завжди ведеш себе так...
- Як?
- Усім на світі не допоможеш, - нахилившись, майже пошепки пояснив ельф. Він швидко вклав їй щось у руки, різко піднявся і зник за полицями. Маргарет піднесла долоні ближче до очей. Це був... кулон, кришталево прозорий, що почав заливатись усіма відтінками щойно потрапив до рук дівчини:
- Це... кулон матері?! - скрикнула вона на усю залу. Їй ніхто не відповів. Маргарет уже нічого не бачила перед собою. Вона різко накинула мантію і за кілька хвилин вже підходила до старої секвої. Даай вистрибнув їй на плече, проте навіть це не змусило її зупинитись і помітити, що на вулицях була метушня. Маргарет бігла, не спиняючись, а на її очах бриніли сльози.