Сьогоднішній день розпочався чудово з двох причин, бо після справжньої дощової осені, що почалася майже з перших календарних днів нарешті прийшло бабине літо. Справжнє тепле та сонячне. А ще Ярослав повідомив, що він їде у справах в офіс, і я мушу бути з ним, бо там на нас очікує його юрист. З яким власне і маємо обговорити деталі угоди та підписати папери. Коли він говорив це, я відчула в його голосі якусь урочистість, а себе, чи не вперше, відчула не просто дурнуватим дівчиськом, а важливою частиною чогось більшого.
Дорогою я милувалася чудовим осіннім Львовом. Адже екскурсія, яку провів для мене Ярослав, змусила, і справді, по іншому дивитися на Львів та його історію. А зараз особливої принади йому надавали пожовклі листя, що робили місто по особливому яскравим та пишним.
До офісу ми приїхали якось раптово, і дуже навіть швидко. Звичайна багатоповерхова офісна будівля зовні, зачаровувала всередині. Всюди яскраві деталі, купа людей, що сидять поодиноко або в групі, обговорюючи справи. Навіть тенісний стіл. Багато зелені та живих квітів.
— Кави хочеш? — Чи не вперше з початку поїздки запитав Ярослав.
— Ні, дякую!
— Тоді ходімо до Петра Андрійовича, він сам все тобі розкаже.
Мені було невимовно цікаво як робляться такі справи, як укладаються угоди, і яка роль в цьому юриста. Сьогодні я мала можливість дізнатися про всі нюанси з середини, і як виявилося — все дуже нудно та не цікаво. Він на комп'ютері набирав документ, поставив кілька питань, і випустив бланк на незвичному, мабуть, спеціальному папері. Я підписала. Він подзвонив в кабінет до Ярослава, бо ж він пішов по своїх справах, той прийшов, пильним поглядом все переглянув.
— А заклад чому не обрала? — коротко запитав і поставив підпис. А юрист поставив печатку.
— Я ще не до кінця визначилася! — Так само коротко відповіла.
Потім він завів мене в кабінет з прозорими дверима та дивним інтерактивним столом.
— Це мій кабінет, тут я працюю, а ще тут відбуваються п'ятихвилинки. Посидь, будь ласка, хвилин п'ятнадцять, я маю завершити справи, і відвезу тебе додому.
— Ага, — лише і могла я пронявкати, пильно роздивляючись простір. Найбільшу увагу привернула скляна стеля. Ніколи раніше не бачила нічого подібного. Та і загалом атмосфера офісу, що розташовувався на п'ятому поверсі, не була офісною. Я зручно вмостилася на стільчику, і аби скоротати час почала спостерігати, що з цього кутика було дуже зручно. Співробітники в яскравих елементах одягу, більшість мого віку, або не набагато старші. Жваво щось обговорюють, хтось зосереджено щось малює стилусом на планшетах.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Лілея
ЧиклитВсе життя вона вважала себе гидким каченям, і була залежною від чужої думки, а для своїх невдач завжди знаходила виправдовування та винних. Але її важкохвора мати, що оберігала завжди від світу та болю померла. Тепер в неї не залишилося іншого вибор...
