Лілея

Глава 44

Ярослав

Останніми днями я мало не жив в офісі. А все тому, що довелось розгрібати багато лайна. Я вирішив не телефонувати Мирославу. Спочатку хотів перевірити усю його діяльність. А коли він повернеться з відпустки, тоді і розберусь з ним.

Я рано прокидався і йшов, поки Ліля ще спала, і приходив, коли вона вже спала. Та й сама вона теж була зайнята підготовкою до виставки. А ще я не знав, що маю їй сказати. Як пояснити свою поведінку. Перед очима все ще стояв її образ. Цей невинний погляд. Повний надії і бажання. Але чому вона не зупинила мене? Чому її губи такі солодкі, а тіло таке п'янке? Я занадто далеко зайшов! Зупинитися було найважчим з того, що я робив у житті.

— Ярославе Андрійовичу, — голос колеги вирвав мене з роздумів. Я сидів у своєму кабінеті над купою паперів на столі і такою ж самою віртуальною купою на екрані.

— Так, — глянув на кадровика, який приніс мені папку Мирчика.

— Дякую, — кинув коротко.

— Може потрібна допомога?

— Поки що ні, мушу сам з усім розібратись.

Колега пішов. А я справді, нарешті мусив відкрити собі очі. Якщо Мирчик так недоцільно витрачав кошти у відрядженнях, може це не єдине, що він робив за моєю спиною. Я запасся кавою і приступив до роботи. А ще хотів відволіктись від думок про Лілю, яка раз по раз виринала в моїй свідомості.

Коли я нарешті закінчив за вікном давно була ніч. В офісі вже нікого не залишилось. Тепер я точно знав, що цього покидька треба гнати під три чорти. І я ще подумаю чи просто звільнити його, чи цей сучий син відповість за кожну копійку і кожного втраченого клієнта. Та я хочу подивитися йому в очі. Тому доведеться чекати поки той прилетить з відпочинку.

***

Я мчав з офісу на виставку. Ці кілька годин зранку перед відкриттям мусив використати для роботи. Адже сьогодні прилітає Мирчик, і я мушу підготувати документи на його звільнення. А ще обмежити всі наявні у нього доступи і скасувати довіреності. Адже невідомо, як може цим скористатися, дізнавшись, що я все знаю.

Та й Ліля теж була не проти. Хоч ми й не бачились, але переписувались в месенджері. Вона вкотре запевнила, що вони з Зоряною з усім самі впораються. Тому я зі спокійною душею прибув перед самим відкриттям. Кілька фотографів уже чекали біля будинку. Офіціанти метушились з напоями на вході. Я навіть трохи не впізнав свій будинок. Такий святково прикрашений. Рекламні банери в осінніх кольорах.

Зайшовши обережно всередину, побачив спершу Зорю.

— Привіт, — відволік її від важливої розмови з офіціантом.

— Ми майже готові, зараз прийдуть відвідувачі, — радісно повідомила дівчина, — то ж я запускаю журналістів.

Вона вийшла на поріг і махнула їм рукою. Найспритніший вмить опинився біля мене з камерою напоготові.

— Дозвольте зробити фото організатора виставки.

— Я лише люб'язно надав свій будинок. А організувала все це моя... дівчина. До речі де вона? — мовив, глянувши на Зоряну, яка стояла поруч.

— Я тут, — почувся голос Лілії десь позаду.

Я озирнувся, коли Лілія уже підходила до мене, щоб позувати для журналіста. Я побачив її і не повірив своїм очам.