Bill/Білл. Нове життя

8

Сьюзен

Я їду в машині. Шкіряний салон світлого кольору. Я сиджу на задньому сидінні, водія не бачу, бо він відгороджений шторкою. Ми їдемо в тишині жодної музики, тільки звуки дощу, який б'ється об машину. Але куди ми їдемо? Я починаю хвилюватися, тому що нікуди не планувала їхати. Тут ми різко зупиняємось і двері відкриваються. Перед мною стоїть він. Най. Ні, я не боюсь, навпаки я відчуваю спокій. І що це в біса означає? Чому я його не боюся?

Почала його розглядати. Хлопець виглядав доволі сексуально. Волосся причесане назад, що створювали образ строгого чоловіка. Чорний смокінг придавав йому серйозного виду, ніби він один із мофіозі. Я ж була у чорній сукні, яка облягала мене. Вона підчеркувало мою фігуру, що не була ідеальною, але все ж було чим похвалитися. Багато народу зібралося біля машини. Фотографи, журналісти з різних редакцій. Я взяла Ная під руку і ми впевнено пішли до входу у якесь приміщення.

Коли зайшла усередину, я побачила непевершену залу. Приміщення прикрашене у золотих і білих тонах. Велика кількість столиків. І прекрасна сцена, на якій чоловік грав на піаніно.

Жінки, одягнуті у світлі сукні, і чоловіки, у білих костюмах, вели бесіди між собою.
Музика тихою хвилею розливалась у залі й надавала відчуття....дому? Ніби ти там де маєш бути.

Най почав мене швидко водити від пари до пари, знайомлячи з кожним. Всі його зустрічали із широкою усмішкою і вітали. Та з чим його вітають? Що це взагалі за свято?

Тут різко Най мене тягне кудись. Вузький коридор, поворот, двері ще одні двері, потім ще раз повертаємо і темнота. Я нічого не бачу, але чую звук, як хтось ходить у кімнаті.
- Най! - я починаю кричати.
Різкий біль в голові й падаю. Просто, як мішок картоплі, я валюсь на підлогу.

Розплющую очі. Голова розколюється. Я намагаюсь почесати ногу, але не можу, руки прив'язані до ліжка. Чорт!
Кімната, в якій знаходжуся, пуста.
Тихий скрип дверей лунає справа від мене. Ще не можу роздивитись лице, але постать така знайома.
- Люба Сью, - сироти пробіглися по тілу - Я думав тебе життя навчить недовіряти всім, - це був Най, але зараз я відчуваю страх, коли він наближається до мене - Білл тебе ж попереджав, - він говорить повільно, роблячи паузи. Хлопець бере мені за підборіддя і направляє мій погляд на себе - Безобідна Сьюзен. Чому ж доля тобі дає стільки складнощів? Ти головне не переживай. Скоро вони всі зникнуть, - і його бридкий сміх розливається по кімнаті.
Вмить я чую тиху музику, яка лунає від дверей. Вона була весела і така знайома мені, але я не могла розібрати слова. Звук все наближався і ставав голоснішим. Най це також почув і збентежився. Я побачила розгубленість у очах.

Спокій - це те, що вирувало в мене зараз. Метелики у животі. Мій настрій і те, що я відчуваю, змінювалось за лічені секунди.

У голові повторюються слова: " Господи, а як же мені буде важко без тебе Сью". Що він мав на увазі? Щось має статись? Стільки запитань, а на жодне з них я не знаю відповіді.

Тут з гучним гуркотом двері в кімнату відлітають у стіну. Білл, Меделін, Томас, Арон, Клара і Лізі. Всі вони стояли з різними гральними інструментами в руках. Це було кумедно і неочікувано. Я просто заливаюсь сміхом, а Най не розуміє, що відбувається. Сама чесно також не усвідомлюю, що Білл задумав.

Мене в ліжку підсувають на середину кімнати. Вся компанія починає кружляти навколо мене, співаючи пісні. Чи то вони були про щасливе кохання чи ж навпаки, я не сильно вслуховувалась у слова.
- Сью, знаєш, - Білл почав говорити, але продовжував танцювати - Інколи кажуть, що розрив має бути незабутнім, щоб кожен з нас запам'ятав це на все життя. Ось і я вирішив запам'ятатись тобі...

Я різко прокинулась. Вся в холодному поту. Серце шалено б'ється.Я дивлюсь на Білла. Він спокійно спить. Що це було? Сон чи...? Я почала приходити в себе і почула музику, яку чула увісні. Та якщо я зараз її чую, це означає, що це був не сон? Телефон. Точно це ж мій рінгтон. Все тихо, Сью, заспокойся і візьми слухавку.

Коли виймаю телефон із заднього карману, на екрані висвітлюється зовсім неочікуване ім'я.
- Алло
- Привіт, Сью. Знаю, раніше я тобі не дзвонила, але я зараз у Лондоні. Хотіла б зустрітися, поговорити чи просто прогулятись, - ніжний жіночий голос все швидко мовив і затих в очікуванні моєї відповіді.

- Дівчино, агов.
Я дивлюсь на медсестру і не усвідомлюю, що відбувається.
- Зачекай, я через 5 хвилин наберу, - кажу я у слухавку. Тепер приділила всю увагу дівчині, яка чекала, щоб я договорила.
- Перепрошую,але не могли б ви вийти з палати, мені потрібно від'єднати трубки.
- Так, так, звісно.

Я вийшла на коридор і сіла на стілець біля стіни. Набрала не сильно знайомий номер. Нудні гудки лунали з телефону. Можливо вона вже зайнята чи... Не встигла я додумати як той самий ніжний голос перебив мене.
- Думала вже не передзвониш.
Усмішка помалу з'явилась від її слів.
- Лізі, я рада тебе чути...
- Стій, стій, стій. Що з твоїм голосом? У тебе щось сталося?
- Ні, все чудово, - я намагалася більш бадьорим голосом це сказати - Просто не виспалася.
- Ну, це добре. Тоді щодо зустрічі. Коли ти зможеш? - Лізі була така весела і швидка, що навіть забула запитати чи хочу і можу я з нею зараз говорити.
- Ти ще довго будеш у Лондоні?
- Тиждень то точно.
- Тоді давай краще на наступному тижні зустрінемося.
- Так, гаразд, - вона завжди така енергійна. Я думала, що те, що сказала для неї, то засмутить її, але Лізі або не подала виду або зрозуміла мене без зайвих запитань. Надіюсь, що друге - Ти подзвони мені, коли будеш в змозі поговорити, - все-таки друге.