Я Хан Джисон. Мені 16, вчусь в 11 класі. Мій найкращий друг —
Лі Фелікс. Я люблю співати, танцювати, а також малювати..
Я прокинувся. Знову. Перший урок фізика. Ну що за каторга?
Я зняв піжаму й глянув на себе в дзеркало. «Невже хтось покохає таке опудало..?» — це слова мого однокласника Лі Мінхо. Він — найкрутіший хлопець школи, член банди Чанбіна. Лікс розповідав мені, що творилось в тій банді, бо раніше там був, але потім покинув її через те, що один учасник ледь не убив людину.
Я перевів погляд на тонкі, ні на що не схожі руки, на живіт, де немає нічого, крім родимки в формі сердечка..
Про неї мені якось сказав брат, але вона схожа на якесь лайно, аніж на сердечко..
Може записатись в зал?
Взяв канцелярського ножа й провів по внутнішній частині стегна, там, де ще нема порізів. Фізичний біль не важливий. Головне, що він гасить те, що всередині.
Одягнув бежеве худі й темні джинси. Взувся в ванси й погнав до школи.
— Доброго ранку, вибачте за запізнення. — не дивлячись на вчителя, пробурмотів я і забіг в клас. Фелікса не було, тож я сів на єдину вільну передостанню парту. Переді мною дівчата обговорювали Чанбіна. Як завжди.
— Ти уявляєш його в гольфі? — захихотіла однокласниця.
— О боже, він був би такий сексі.. — відповіла їй інша.
— Доброго ранку всім. — це новий вчитель? — Я Бан Чан. Для вас пан Чан. — промовив чоловік. На вигляд, йому десь під 20. — Я новий вчитель фізики, бо ваш попередній відмовився від вас. Сказав, що ви його задрали.
Двері до класу прочинились й в них увійшов Мінхо. Він був у білому гольфі.. — Вау.. — пошепки зреагував я. Сподіваюсь, ніхто цього не почув.
Я відкрив сторінку свого особистого щоденника й швидно накинув обриси хлопця: гострий ніс, холодні очі й прекрасне, трохи хвилясте русе волосся.. Він справді схожий на кота?
— Пане Лі, з вами я вже знайомий. Доброго ранку і вам. — строго промовив новий викладач.
— Ц... І вам не здохнути. — відрізав Мінхо.
— Вільних місць не залишилось, тож сідайте на вільне місце до ..? — пан Чан поглянув на мене, ніби питаючись моє ім'я.
— Джисон. Хан Джисон. — промовив я.
— Чудово, до пана Хана. — вчитель мені всміхнувся.
— Я не хочу до цього додіка сідати. Ліпше піду. — цокнув язиком хлопець й розвернувся до дверей.
— Цікаво, що скаже твій батько.. — Чан поглянув на свої нігті, нібито говорячи сам з собою.
— Сволота погана.. — Мінхо неголосно сказав ці слова й сів поруч зі мною, біля вікна. Я моментально закрив свій щоденник, але хлопчина і не поглянув на мене.
Я хотів закінчити малюнок так, щоб ні одна деталь з образу хлопця не втекла з моєї голови.
Акуратно притримуючи інші сторінки, прикриваючи від кота свій рисунок, я почав творити. Часом дивлячись на хлопця, я малював його портрет олівцем.
— Чого ти так зириш на мене часто? — по-вовчому глянув мені під руки Лі Мінхо.
— Маю очі й дивлюсь.. — я закрив щоденника й поглянув йому в очі.
Він відвів погляд і знову роблокував телефон.
— Пане Хане, ви мене слухаєте? — викладач хотів підловити мене, поки я малюю, але я його слухав.
— Так. — не відводячи погляду від малюнку, відповів я. — Найпростіший вид механічного руху — рівномірний прямолінійний рух..
— Добре. — пан Чан вочевидь здивувався, бо я ні разу за урок не глянув на нього.
Коли я завершив пів малюнка — обличчя й верхню частину тіла хлопця.. я замислився. Думав про те, як гарно йому в цьому гольфі.. Як його банда викинули мій рюкзак у смітник для зіпсованої їжі, і як заставили витягати його звідти.. як гуляючи з Йонбоком, я побачив, що Мінхо з бандою лупцюють хлопця ледь не до смерті.
— Урок закінчено. Ідіть на перерву. — вчитель завершив урок.
— Чого завис? — хлопець чекав, поки я його пропущу.
— А..— його слова повернули мене в реальність.
— Чанбіне, привіт друже. — Мінхо потис йому руку.
Я був ніби загіпнотизований.. Я не розрізняв лиць, все було як в тумані.
— Джисоне, я на математиці сяду з Со Йон. — я не знаю, хто це сказав, але швидше за все це був Лікс. — Все добре? Ти якийсь дивний. Може в медпункт?
— Добре. Я в порядку.. — все було досі в тумані.
— Ну.. не схоже. Але тобі ліпше знати..
— Угу. — закінчив я і пішов до кабінету математики.
— Добрий день. Можна я в вас на перерві посиджу? — спитався я нашу математичку. Вона була стара, але файна.
— Добрий день, Джисоне. Сиди, що я тобі зроблю. — відповіла жіночка.
Я сів за парту, дістав щоденника і знову малював.
Люди почали заходити до класу. Почався урок. Через 20 хвилин стук в двері. Мінхо знову спізнився, але вибачився, бо якщо його батько дізнається про це — йому кінець.
— Місць нема. Сідай з Джисоном. — холодно промовила йому математичка.
— Знову ти. Боже, як ти мене хариш. — до мене знову підсів хлопець, але мені стало гірше.
— Можна вийти? — я встав з-за столу але мені потемніло в очах і я ледь не навернувся.
Кінець 1 розділу.
