Неділя. Обід. Хлопці повернулися додому, поки батьки Хана збирались виїхати з міста. По дорозі взяли собі рамену, яким посмакували у магазині.
— Ай.. — повз Лі пройшов робітник і вколов хлопця голкою чи якимсь гострим предметом. На мить стало дуже боляче, але потім біль раптово зник.
— Я дуже перепрошую.. — сказав продавець, ховаючи голку до кишені.
— Що ви..? — хлопець глянув на своє передпліччя, де не було й сліду від поранення. — Що це було? — він перевів холодний погляд на чоловіка.
— В-вибачте.. я вішав цінники і випадково подряпав вас. — пробуркотів той.
— Нехай. Все в нормі. — фіолетоволосий ліниво поклав товар, який оглядав на поличку і вони з Ханом вийшли з мінімаркету.
***
— Привіт. — Джисон зателефонував мамі, щоб взнати, де вони.
Він сидів за робочим столом у кімнаті Хо, біля якого була сумка з речами.
— Сонечко, привіт. Ми вже виїхали з Сеулу. Плануємо поїхати на кілька днів в Інчхон. — пані Хан переживала, але знала, що її син у надійних руках. Її голос вже не тремтів. — Ми любимо тебе.
— І я вас. Передавай татові привіт..
— І тобі привіт! — крикнув у трубку батько.
— Я напишу тобі, коли ми поселимось. — промовила жінка наостанок.
— Гаразд. Щасливо доїхати. — юнак скинув слухавку.
Брюнет втомлено опустив голову на руки, тручи ними обличчя.
Він боявся. Переживав, що буде з ним, з Мінхо й з їхніми друзями.
~ Хто це? Чому мені прийшов лист тоді? Чому маму затягнули в це все? ~
— Ходи-но сюди.. — Мінхо зайшов у кімнату, вириваючи хлопця з думок, і розкрив свої руки для обіймів.
— Хо.. Я боюся. — він понуро встав з стільця і підійшов до старшого.
— І я боюся. Але все, що ми можемо зробити — триматися разом. Тим паче, у Хьонджина післязавтра день народження. Ми ж мусимо його привітати, еге ж?
— Треба піти вибрати подарунок. — нагадав собі Джисон.
Вони ще кілька хвилин постояли так, у кімнаті, наповненій блакитним світлом, й пішли у залу.
Батька Мінхо досі не було. Затримується на роботі?
Заходячи у вітальню, в мить Лі падає на підлогу..
У домі пролунав крик. Він був схожий на вереск чи то від болю, чи від несподіванки.. Чи і те, і те?
Все відбувається надто швидко. Кілька секунд Хан стояв у ступорі, а потім кинувся до тумби з ліками. Витягнув аптечку і припав до коханого..
Хо бився у конвульсіях, не розуміючи, що болить. Різкий біль линув його венами, очі, здавалося, залилися кровʼю. Такого фіолетоволосий не відчував ще ніколи.
У Мінхо стався больовий шок.
Хан колись бачив таке, тому моментально відшукав знеболююче і витиснув дві таблетки у долоню.
Розтулив рота старшому і поклав під язик болезаспокійливі.
Далі він намагався дотягнути Хо до килима, щоб той не застудився, лежачи на підлозі. Шоку вже достатньо.
На шкірі виступив холодний липкий піт, а губи й кінчики пальців ледве посиніли..
За хвилину зіниці хьона розширились, а губи повернулись до нормального рожевуватого відтінку.. Міряючи пульс, Джисон зрозумів, що той сповільнюється і нормалізується. Це заспокоїло хлопця.
Брюнет настільки хвилювався, що за весь час не видавив з себе ні слова, до цього моменту:
— Тихо, Мінхо-хьон, тихенько.. — постійно повторював молодший, — вже все добре.. — досі тримаючи в себе на колінах хлопцеву голову, бурмотів він.
Хан навіть не встиг викликати швидку, хоча це було надто ризиковано.. А якби Хо стало гірше?
Раптом брюнет відчув, як його передпліччя мʼяко обхопили пальці Лі.
— Господи.. що це було..? — підводячись з допомогою Джисона, запитав хьон. — Як ти це зробив..?
— Я колись бачив больові шоки.. але від травм.. а в тебе щось дивне. Я сподівався, що я не помилився, даючи тобі знеболюючі.
— Не помилився.. Я думаю, варто поїхати в лікарню.. Фіг знає, чим мене той чорт вколов.. Думаєш, це було через нього?
— Безперечно..
