Вже стемніло. Було холодно, тож Мінхо підняв голову з колін Хана й підвівся. Допоміг брюнету встати й вони трішки прибрали в будиночку.
Соні було трохи ніяково дивитись Хо в очі після того поцілунку.. Але найголовніше те, що він відповів на нього.. Це найбільше здивувало хлопця.
— Ходімо? — промовив наостанок Лі, пропускаючи білченя на вулицю.
— Угу.. — Хан хотів віддати куртку фіолетоволосому, але той помахав головою, мовляв йому не холодно.
— Тримай поки. Я тебе проведу, вдома віддаси. — впевнено промовив Ліноу.
Хлопці спустилися на землю й пішли в освітлену частину парку. Сонечко ще не сіло, але було вже дуже низько.
Джисон завжди мерзне. Хоч на ньому буде три шари одягу, але він все рівно змерзне.
Мінхо, йдучи біля Хана, на мить випадково дотокнувся до руки хлопця й відчув що вона дуже холодна. Він зупинився, а брюнет за ним.
— Щось забув? — Ханні повернувся до Хо.
— В тебе завжди руки такі холодні? — Лі примружив очі, дивлячись на Соні.
— Ну.. Не завжди.. — той сором'язливо заховав руки за спину.
— Дай-но! — Лі протягнув розкриту долоню хлопцю, щоб брюнет поклав свою руку туди. Джисон так і зробив.
— Наші руки створені одні для одних, бо мені постійно гаряче, а в тебе вони постійно холодні.. — промовив Мінхо, стискаючи долоню Хана й збираючись ступити крок.
— А друзі ходять за руку? — брюнет задав питання, від якого хлопець збоку отетерів на мить..
— А ми хіба друзі? — кіт хіхікнув й пішов далі..
Це питання засіло в голові білченяти, й впродовж всієї прогулянки дорогою додому він прокручував його знову і знову.
Чуття Мінхо заставило його зупинитися... Він прислухався, але нічого не було.. Лише шелест листя й травинок..
— Чого ти? — Хан поглянув туди, де дивився Хо.
— Чш... — Лі наставив вухо, а Джисон зробив те саме.
Фіолетоволосий залишив Соні й навшпиньках пішов до багатоповерхівки, біля якої вони зупинились.
Він нагнувся.. й почув жалісне нявкотіння. Тихе і слабке..
Хлопець підняв на руки клубочок шерсті, розміром з його кулак.. Це було кошеня, якого покинула мама..
Мінхо підбіг до Джисона й проказав:
— Ходімо, я проведу тебе й побіжу додому. Треба доглянути це диво.. — він показав пальцем на відкриту долоню, на якій лежав чорний котик й слабо дихав..
— Тоді йдімо зразу до тебе.. Давай-но мені його.. — брюнет простягнув долоню, іншою рукою розкриваючи куртку.
— Він брудний, ти забруднишся. — вже почавши ступати мовив Хо, але все ж, передав кошеня.
— Ось так.. не бійся.. — молодший притулив до себе легке тільце й прикрив курткою.. Хо трохи розчулився, але їм потрібно йти..
Вони за 3 хвилини були вдома у Мінхо. Протягом цього часу Хан пояснював мамі
у телефонній розмові, чому і де йому потрібно затриматися. Розмова була довгою й трохи крикливою.
Забігаючи в залу Джисоні боковим зором побачив, що Хо побіг в іншу кімнату. Можливо, за аптечкою. Так і було. За секунду Ліноу повернувся з аптечкою, підстилкою і грілками, наповненими гарячою водою.
— Клади його.. — справді схвильвано проказав той, постеливши невеликий білий квадрат на шкіряний диван.
— Маленький.. — Хан протягнув дві долоньки, на яких лежав чорний брудний клубочок шерсті.. — Молока! — раптом прийшла ідея до Соні. — Треба трохи молока..
— Візьми в шприц.. — оглядаючи темне тільце хлопець тремтячим пальцем вказав на холодильник. — З-загрієш..
Джисон підійшов до нього і дістав пластикову пляшку. Налив у маленьку склянку й знайшов мікрохвильоку.
— Готово... — акуратно набираючи в шприц без голки вже теплу білу рідину, проказав Хан через хвилину.
