Залишусь до завтра | Найкраща помилка 2

Глава 20

Наступного дня все відбулася так, як ми говорили, зранку коли ми з Крісом поїхали в лікарню в палаті вже сиділа Тейлор, Меліса та ...Софія.
-Що ти тут робиш?-запитала Тейлор коли я зупинилася в дверях палати-Він їде до дому, там в нього буде належний догляд та персональні лікарі, а тепер забирайся геть.
Я перевела розгублений погляд на Марка, його очі були порожніми, стало помітно, що він втомився, втомився від того що прокинувся, втомився від того що втратив пам'ять, втомився від розмов з матір'ю але не зрозуміло про що була мова, неприємним морозцем по тіло пройшлася лише одна думка, що говорили вони про майбутнє весілля з Мелісою. Софія стала підійшла до дверей:
-Вибач- ледве чутно прошепотіла вона і закрила їх прямо перед мої носом. Фіаско. Це був подвійний удар, Марк просто змовчав, точніше йому було байдуже, а Софі, людина, якій я довіряла просто виставила мене за двері.
Я вибігла з лікарні вся в сльозах Крістіан чекав на дворі біля авто, я підбігла і обняла його.
-Що? Що сталося?
-Вона заберає його, я його не побачу... Там Софі і вона на стороні його матері.
-Тихо, тихо-я плакала в плече брата, а він ніжно гладив мене по волоссі-їдемо до дому люба, я обіцяю все налагодиться, ми все вирішимо-було дивно чути що під словом «ми» він розумів Лео і всю компаню Марка, тепер він вважав їх друзями.
-Крістіан, мені потрібно пройтися, подумати...
-Ні, Єва це виключено.
-Будь ласка, я доросла дівчинка.
-Пообіцяй мені не накоїти дурниць-суворим голосом додав Кріс.
-Обіцяю- він відпустив мене з крепких обіймів.

Я гуляла довго аж поки холод не підвів мене до знайомого кафе біля університету. Я знала чому йду саме сюди,  знала зустрічі з ким шукаю, зайшла в двері, там було майже порожньо і зустріла поглядом знайомі очі, ті що й шукала, хлопець відразу підйшов і обняв мене, а сльози самі полилися по щоках.
-Він...він потрапив в автокатастрофу-захльобуючись слізьми ледь гаворила я.
-Тшшш... я знаю, знаю Єва - Лукас обіймав мене і гладив по голові та плечах, від його тіла йшло неймовірне тепло, якого саме в цей момент мені не вистачало.
Після недовготривалої істерики він посадив мене на самий зручний диванчик і приніс кусочок наполеону та зелений заспокійливий чай.
-Давай так, ти все розкажеш мені по порядку але пообіцяй не плакати.
-Обіцяю-ледь чутно сказала я обгортаючи чашку руками, сьогодні я даю забагато обіцянок-Він забув мене. В нього амнезія після удару головою та ураження мозку внаслядок аварії.