Механічне серце

Соната №2. Чорний сніг.

Перед в'їздом до Сарн ми опинились у заторі. Так як це був доволі важливий транспортний хаб, люди проїжджали повз нього, втікаючи від війни, але такий потік машин місто ще не бачило. Куди всі вони направляються? Чого шукають? Про що думають? На це питання я не знав відповіді, як і більшість людей у цьому заторі.

Машини рухались повільно, час від часу набираючи помітної швидкості. Якщо порівнювати з тим, що творилось на Житомирській трасі, то цей затор минав значно краще. Люди просувались швидше, хоч довжина тягучки була більш-менш такою ж. Але тут не існувало об'їзних шляхів, і доводилось рухатись за течією.

Через півтори-дві години ми виїхали до самого міста й зупинились на автовокзалі. Я вийшов з маршутки й став чекати батьків. Ще по від'їзду з Києва вдалось їм подзвонити й попередити, що телефон був на межі. На останок мені пообіцяли забрати з автостанції. Тому доводилось чекати, не маючи можливості зв'язатись.

Я починав тихенько мерзнути й бродити туди-сюди, щоб розігрітись. Чекання набридало, але нічого іншого й не залишалось. Раптом на автостанцію заїхав автобус. Я підійшов до нього й побачив табличку з назвою свого рідного міста. Поряд стояв і курив водій. Деякий час мене обсідали сумніви, а тоді підійшов і спитав, чи можна сісти. Ніхто нічого проти не сказав, і взявши сумки, втомлено заліз в автобус. На моє здивування, з мене не взяли ні копійки.

По дорозі я час від часу засинав. За вікном було видно, що давно стояло за північ. Час від часу прокидався, щоб подивитись, чи не проїхали потрібної зупинки. Коли в'їхали в околиці міста, я остаточно проснувся й попередив водія, щоб зупинився на правильному місці. Він справився з поставленим завданням без зайвих труднощів, і мені нарешті вдалось вилізти з автобуса.

Місто було повністю темне. Додому йти сил не було, але доводилось заставляти переставляти ноги, щоб рухатись вперед. Вуличні ліхтарі потухли, жодне вікно не світилось. Єдиним джерелом світла залишались зірки. Дорогу мені не було нічим підсвітити, але за роки дитинства вона вкарбувалась у пам'ять, і йшов у непроникній темряві, ні разу не збившись зі шляху.

На подвір'ї було тихо. Тузик, видно, спав, хоч він зазвичай гавкав щоразу при моїй появі. Я тихенько зайшов додому: двері були відчинені. Не встиг зайти в коридор, як зі спальні вибігла невиспана мати й міцно мене обійняла. Вона намагалась щось сказати, її слова виходили безладними, але жест розповів набагато більше. Єдине, що я зміг розібрати, - це те, що батько все-таки поїхав по мене й вже більше години шукає в Сарнах.