"Світанок у великому місті"

Глава 11

Чоловік всю ніч не спав та хвилювався за свою доньку, поки її матір спокійно відпочивала та бачила десятий сон. Для Євгена Люсі мала велике значення, бо для нього старша донька була підтримкою та надія. Чоловік знав, що його старша дитина талановита та здібна дитина, але вона завжди в чомусь обмежувалася через матір. Тому чоловік всіляко старався підтримувати дівчину та вірив неї. Чоловік вірив, що його донька знайдеться.
Тим часом Люсі гуляла містом в самоті і думала над словами матері. Дівчина не хотіла вірити в почуте, вона всіляко це старалася заперечити почуте. Але в неї це не виходило, їй було складно в це повірити. Через це дівчина вирішила піти з дому та змусити хвилюватися своїх батьків. Тому вона вирішила гуляти містом і, можливо, переночувати у когось з друзів.
Євген сидів на кухні та думав про свою доньку і не міг зрозуміти, що для нього важливо. Чоловік ніяк не міг прийняти важливе рішення для себе, але він знав що для нього важливі діти і їхня безпека. Євген зрозумів, що не може більше сидіти вдома та пішов на пошуки своєї доньки.
Дівчина гуляла набережною та слухала музику, вона старалася не думати про почуте. Але Люсі вже не в змозі була втримати своїх сліз та почала плакати біля бетонної плити, яка була на набережній. Героїня не помітила, що окрім неї тут ще хтось був. Це була дівчина, яка гуляла самотньо набережною. Коли незнайомка побачила героїню, яка плакала біля бетонної плити, то вона підійшла до неї. Героїня тихо плакала, що навіть не помітила, як до неї підійшла незнайома для неї дівчина. Коли вона підійшла до Люсі, то героїня хотіла пошвидше встати та протерти свої сльози, але незнайома дівчина випередила її, протягувши їй хустинку.
- Тримай, вона тобі зараз потрібніше, аніж мені, - промовила ніжним голосом незнайомка.
Люсі взяла із простягнутої руки дівчини білосніжну хустинку та почала витирати свої сльози. Незнайома для героїні красива та приваблива дівчина спостерігала за її діями. Потім Люсі заспокоївшись, вирішила промовити до своєї таємничої співрозмовниці.
- Чому ти сама гуляєш вночі на набережній?
- Я тут, майже, постійно гуляю в таку пору, щоби трохи відволіктися від своїх думок і проблем. А ти що тут робиш в таку пору? - з цікавістю у голосі запитала незнайомка.
- Ну, я дізналася те, чого б не мала дізнатися і через це втекла із дому, - сумним голосом промовила Люсі.
- Я Альбіна. А тебе як звати? - запитала дівчина у героїні.
- Приємно познайомитись. Мене звати Люсія або можна просто Люсі, - спокійно та прохолодно відповіла героїня.
- Мені також приємно з тобою познайомитися, - з посмішкою на вустах промовила Альбіна та додала: - Ти не проти будеш пройтися набережною та поспілкуватися?
- Я з радістю погоджуюсь на твою пропозицію, - посміхнувшись відповіла Люсі.
Дівчата встали та пішли вздовж набережної. Вони обговорювали фільми, серіали, своїх кумирів, захоплення та свої вподобання у книгах. Дівчата за час їхньої розмови встигли навіть обмінятися мобільними номерами та соціальними мережами. Також Люсі розповіла Альбіні, чому вона втекла з дому. Дівчата так проговорили десь до світанку, тоді Люсі зрозуміла, що їй потрібно йди додому. Вона встала навпроти Альбіни та промовила до неї:
- Я, мабуть, вже піду. Бо мій батько та брат, напевно передзвонили всі лікарні, морги та встигли, мабуть, звернутися до поліції.
- Ок. Тоді до зустрічі, - промовила радісно Альбіна і додала: -Якщо що, то дзвони і пиши, якщо захочеш зустрітися та піти погуляти. До зустрічі!
- Домовилися. Я обов'язково тобі напишу. До зустрічі! - на ходу промовила Люсі.
Дівчата розійшлися кожен у свій бік та потихеньку пішли по своїх домівках. Обидві були настільки радими цьому випадковому знайомству, що відчули між собою якесь дивне відчуття. Кожна йшла у своїх якихось роздумах і міркуваннях.