Князь Святослав і рабиня Малуша

Хіба можна воднораз любити і ненавидіти?

Ця історія повністю переписана із книги. Зміни тут відсутні.

Частина взята не повністю. Лиш її шматочок.

Взята:
Книга перша "Княгиня і рабиня"
Розділ сьомий (2)

В мене писало так: розділ, цифра. Напевно частина розділу.

***

Так, пустивши вінок на воду, й пішла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи не тоне він, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?

Вінок не тонув, він плив і плив, у пасмугах від вогнів, що грали на плечі, на воді вимальовувалось його темне коло.

І раптом Малуша побачила, що хтось невідомий з'явився перед нею, а далі схопив її за руки.

– Хто це? – сполохано крикнула вона.

– Невже ти мене не впізнала? – почула Малуша знайомий голос.

– Княжич Святослав?

– Так, це я... А чого ж ти злякалась?

– Я прийшла з дворянами поспівати й стрибати, пустила свій вінок, пішла за ним...

– То добре, Малушо... Сам Купало привів тебе сюди...

– Ой ні, княжичу... Це – нещастя, тут так темно... і я вже піду назад до вогнища. Там усі дворяни...

– Ні, ти нікуди не підеш...

– Чому, княжичу? Як же так, що я нікуди не піду...

– Так, Малушо! Сідай ось тут, на кручі, і я сяду біля тебе...

Вона сіла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча. Сіла вона й тому, що не могла перемогти зваби цієї неспокійної, тривожної ночі...

Якусь хвилину мовчали. До них долітали звуки купальських пісень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темряві, але все це було так далеко.

– Ти віриш у долю? – запитав Святослав.

– Вірю... ні, не вірю! – знітившись, відповіла вона.

– А для чого ж ти пускала вінок? Адже хотіла знати, куди він припливе?

– Хотіла.

– Отже, ти віриш у долю. Вірю в неї і я. Так мене навчив Асмус.

– Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вірити.