одного дня кохання покаже тобі шлях

"Привіт. Я - Богдан"

14 квітня 2022 рік, Польща.
Привіт, я - Давід, еммм... так, я поляк, і до нас повинен сьогодні прийти новенький в клас... тааа... він з України. Так, окей, я запізнююсь... одягааааю, що одягаю? Як зазвичай? Ну так, футболка, яку мама називає мішком, і шорти? чому б і ні?
' в школі '
Вже 8:06, я спеціально прийшов на довбану релігію... вперше за 4 роки, а він запізнюється? Океееей... почекаю.
8:14, він прийшов... в... в-в-в мене... н-немає слів... він т-такий гарний... ці мускули, майка прикольна... так, я знав, як він виглядав, тому що попросив подругу знайти його інсту, вона справжній хакер. Але в живу він виглядає ще гарніше. Так, я запав на цього хлопця. Він шикарно виглядає.
Він почав щось казати, але я просто дивився на нього, на його очі, скули, трохи кривий ніс... але, на його обличчі це виглядало навіть гарно.
- що ж, Богдан, ти можеш сісти на любе, вільне місце - сказав вчитель, і тоді в мене все завмерло.
Він подивився на мене, і я відчув це... як це називають... метелики в животі. Так, точно, саме вони. Коли він підійшов до мене, та запитав чи може біля мене сісти, я відповів, що так... звісно, це ж моя мрія останній тиждень.
- Привіт. Я - Богдан - сказав він, посміхаючись.
- Оу, привіт, я-я - Давід...
Цей хлопець пожав мені руку і мені було дуже приємно... посміхаючись, він сів та дістав зошит.
Минуло декілька хвилин, я намагався на нього не дивитись, але тут він до мене заговорив:
- мда... релігія не самий цікавий предмет - сказав Богдан
- ооо, так, з цим можу погодитись.
- то чому ти ходиш на релігію?
В моїй голові промайнуло: "чорт, чувак, я на неї не ходжу... так, чому? Чому я можу на неї ходити?"
- батьки заставили, сказали... що це підвищує середню.
- не думаю, хах, а я напевно, перший і останній раз пішов на релігію. Таке нудне, міг довше поспати.
- о тааа...
- Колісніченко, Ви вирішили на першому ж уроці заважати? - сказав суворим голосом вчитель релігії.
- ммм... ні, вибачте.
- то ти Колісніченко? - прошепотів я.
- так, а що?
- Богдан Колісніченко, гарно...
- хех... - відповів той.
- два рази я повторювати не буду - вже починав кричати вчитель.
- вибачте - сказали одночасно ми.
Так ми просиділи десь до середини уроку, інколи дивлячись один на одного, та посміхаючись.
Він такий милий, я готовий дивитись на нього вічність.
- Давід, а Вам нотувати не треба? - подивився на мене цей старик.
- не знаю.
- попрошу все ж таки почати нотувати - сказав той дід.
- оууукей...
Я почав щось там писати, але в мене вийшов... початок віршу? Ей, я завжди думав, що це занудство. А це круто.
- що ти там так пишеш? - запитав Богдан.
- та нічого, не важливо.
- Давід, що Ви там так пишете? Можете з нами поділитись? - пробурмотів вчитель.
- ні, вибачте.
- все ж таки я наполягаю. Несіть сюди аркуш.
- можливо, краще ні?
- я сказав, несіть.
В мене не було вибору, відчував себе я жахливо. Вчитель видернув аркуш з моїх рук, коли я підійшов до його столу. Та почав читати, читати на весь клас:
- "Твоє волосся мов жар,
Що в серці моєм не згасає,
Зима мете, холодна стіна,
Але серце моє від любові палає." І в кого це Ви так закохані, Давіде? Не кажіть, що в ту руду на кінці.
Вчитель вказав на дівчинку, що сиділа за останньою партою, вона малювала та щось слухала в навушниках, але вона все чула, тому що звернула увагу на дідугана.
- Пані Лукомська, ви получаєте зауваження за вживання телефону в школі.
- але... - намагалась щось сказати руда.
- друге зауваження за сперечання.
Задзвонив дзвоник. Я видернув аркуш з рук вчителя та побіг до виходу у сльозах. Побіг до туалету й закрився у останній кабінці.
- ей... ти чого.
Я почув голос з тієї сторони кабінки та... це був він, це був Богдан.
- що ти тут робиш? - запитав він.
- я... ну... сиджу... хочеш до мене? хах..
- та, давай...
Відкривши двері, я побачив його та розплакався ще сильніше. Але він підійшов до мене та обійняв. Це було так приємно... і знову... знову метелики в животі.
- мені дуже сподобався твій вірш - сказав він, а я лише сильніше вжався в нього,  це було неймовірною миттю.
- дякую тобі - прошепотів я.
- будь ласка - він посміхнувся, а я лише трохи відійшов від нього та подивився на його чудові очі.
- що так дивишся на мене? - Богдан широко посміхнувся
- ти гарний - я теж посміхнувся, широко й щиро.