одного дня кохання покаже тобі шлях

"- та, звісно - посміхнувся я до нього"

все, нарешті кінець дня. якби не Богдан - я б не витримав в цій школі. ми стоїмо біля шафок та він як раз витягає кофту. що ж. три... два... один...
- Богдан - почав я.
- так? - запитав Колісніченко
- не хочеш сьогодні піти погуляти? - затараторив я.
- так, звісно, давай о 16 біля школи?
- та, звісно - посміхнувся я до нього, та він "дав мені п'ять".
- то, до зустрічі
- бувай
попрощались ми і я пішов додому - збиратись, часу не так вже й багато, зараз 14:30. "зараз прийду поїм, піду помиюсь, перевдягнусь та зроблю нормальну укладку, а то моє волосся - просто жах" - прокручував план дій я в своїй голові.
ось я вже вдома, швидко кинувши піцу на тарілку та поставивши в мікрохвильовку, я побіг шукати речі. я буду вбраний в стильний та комфортний одяг. матиму на собі темно-зелені оверсайз штани, які доповнені чорними кедами Converse, додаючи вуличного шарму образу. Верхній елемент вбрання - це біла оверсайз футболка з принтом у вигляді гриба, над якою буде велика коричнева літня сорочка, що створює розслаблену, але модну атмосферу. так, ого, повинно бути гарно. так, поїсти, йду їсти.
ой йо, вже 14:57, треба пришвидшитись. в 15:37 я вже був готовий та вирішив написати до Богдана на інстаграмі, щоб запитати, чи все в силі.
- так - відповід він неймовірно швидко.
- любиш чипси?
- звісно 😎
- які більше всього?
- можливо... по класиці, з сиром.
- круть, добре, йде збиратись, вибач.
я вийшов, було 15:43, а по дорозі до школи я купив сирних чипсів та поклав все у торбу через плече.
- привіт - написав він - я вже чекаю 😊
- я майже біля школи
- добре, то чекаю
не пройшло й кількох хвилин як я був біля школи, а при зустрічі Богдан обійняв мене. це було неймовірно приємно, та в мене знову були ці чортові метелики в животі, але такі приємні...
- то, що де підем, я не там добре знаю, як тут що, я тільки нещодавно приїхав.
- не хочеш піти на шахти? п там руїни, заброшки. не любиш таке?
- жартуєш? обожнюю!
- то йдемо - посміхнувся я, та взявши його за руку трохи ніби потягнув у бік заброшок.
- знаєш, йти нам далекувато, тож я подумав... - сказав я це витягаючи пачку сирних чипсів.
- ей... не треба було витрачати гроші, правда - засоромився Колісніченко.
- нічого, наступним разом ти щось купиш, як захочеш
- а буде наступна прогулянка ?
- якщо захочеш... - тут вже я засоромився, що сказав неподумавши.
- знову твої ось ці жарти. звісно, що хочу.
і тут... Богдан підійшов ближче до мене, так як раніше йшов трохи по заду, та ось обійняв мене, це було мило, а я підняв голову та побачив його обличчя над моїм, тому що я трохи нижчий за нього. але я почув звук, як у фотоапарата коли роблять фото.
- хаха, срані педики, тепер це фото побачить вся школа - з кущів виліз Адам.
- що ти хочеш, за те щоб видалити це фото? - почав панікувати я.
- нічого, хочу знищити вам життя в цій школі.
а мій друг вихопив фотоапарат, так як Адам був доволі близько, та видалив фото.
- твій план трохи не запрацював, а якщо не перестанеш за нами слідкувати я - викличу поліцію. - сміливо промовив Колісніченко.
- добре, добре, йду вже. - пробурмотів Адам
коли цей ідіот вже пішов я тихо сказав:
- дякую
- за що він так з тобою?
- не знаю, якщо чесно.
- добре, але ти завжди можеш лічити на мене втаких ситуаціях, та й не тільки а таких. то де нам йти?
- ага, а, так, підем.
коли ми були на місці Колисніченко сказав:
- вау, дуже романтичне місце.
- можливо - з сумом сказав я.
- ей... ти чого? - сказав він сівши біля мене.
- я впевнений, що у Адама не тільки на фотоапараті є фото, а й на телефоні.
- будемо вирішувати проблеми по мірі їх приходу, а поки що - насолоджуйся моментом. ми зповзли по стіні, та сіли ні підлозі обпершись на зруйнований мур, що був ніби щитом, що всього світу.
тут я побачив, що рука Колісніченко знаходиться дуже близько моєї. я трохи подвигів свою в сторону Богдана та руки лише злегка торкалися одна одної, зволікаючи з повним контактом. Нерішучість та сором, що переповнювали нас, змушували робити це обережно, немовби тонкої криги, яка могла підірватися при будь-якому неправильному русі. В кінці кінців, наші пальці заплелися між собою, створюючи новий, нещодавно відкритий зв'язок. Все відбувалося повільно, але безумовно, пропонуючи обіцянку про довговічність цієї єдності.
подивившись на нього, я посміхнувся. це на всі сто відсотків був дуже значимий момент.
- ой вибач, вибач - почав казати Богдан дивлячись на руки - не знаю що на мене найшло.
- тобі приємно?
- т-т-так...
- то тихо... - прошепотів я та поклав свою голову на його плече, а він, натомість, обійняв мене другою рукою та це був момент коли ми могли забути про всі наші проблеми та недоліки і відчувати себе просто неймовірно.
було вже пізно та ми вирішили розходиться, він провів мене додому та обійняв.
на щастя на наступний день був вихідний і я міг провести 24 години так як хочу я.