Те, що я ніколи тобі не скажу

Глава 4

Не дозволяла собі сьогодні хвилюватись, адже за це мали відповідати інші люди, митці. Я ж мала ходити й усе перевіряти, аби не допустити нічого, що зіпсує захід.

І ніби була повна готовність: стілець із бару красувався посередині сцени, мікрофон стояв на підставці трохи ближче до краю, світло виставили, столики для глядачів на своїх місцях... Проте, відчуття, що щось безцеремонно забули, переслідувало мене, як жахливий злочинець. Хоч би викупу за моє викрадення не попросило.

Уперше за дуже довгий час я дістала з шафи одну зі своїх суконь. Подумала про те, що нагода того варта. Коли одягалась, то не могла не уявляти, як з'явлюсь у ній перед Ароном. Репетирувала здивування, мовляв, о ти прийшов? "Ну звісно, він прийшов, ти ж сама одобрила його кандидатуру на виступ!" – додавала саркастично, уявляючи, як воно все буде.

Моя голова кожні кілька секунд поверталась у бік вхідних дверей. Він повинен прийти, ну повинен! На щастя, звернути шию мені сьогодні не судилось від частих озирань. Арон з'явився у наступну мить, змусивши всміхатись, мов дурепа, від одного факту своєї присутності. Такий самий, тільки трохи вищий. Я набралась сміливості зробити хоча б кілька кроків назустріч йому, тремтячи при цьому, неначе самотній листочок в кінці листопада на дереві. Ми зустрілись поглядами – наче всміхнувся у відповідь. Я боялась кліпнути, боялась, що це все галюцинації. Він коротко помахав рукою, мовляв, привіт, Ронні. Повільно йшов до мене, пробираючись крізь натовп, наближаючи довгоочікуваний момент. І тут несподівано між нами пройшов офіціант, я не зметикувала, що краще пропустити його, бо в нього повний підніс із вином в одній руці. Увесь алкоголь полився на мою сукню, розбились під ногами келихи. Я стояла мокра, на животі красувалась величезна червона пляма ніби хтось вцілив у мене пістолетом. Єдиною відмінністю з реальною раною від кулі було лише те, що з нею давно б впала вже, а не стояла, мов укопана.

– Вибач, Ронні, – прошепотів офіціант, та хіба я звернула навіть увагу на те, хто то був?

– Я відійду, – спромоглась тільки сказати, присоромлено опустивши голову.

Не роззирнулась, нехай у моїй пам'яті це зіткнення було без глядачів та ніхто не наділив його увагою. І тільки зачинившись у вбиральні, я оцінила масштаби власної міні-катастрофи. "Не так погано наче", – заспокоювала себе, доки намагалась запрати ту кляту пляму. Проте, коли нікого не було поруч, психувати здавалось більш мирним і приємним заняттям: вивільняти усе, що могло вирости в інструмент руйнації, лаятись досхочу, знаючи, що ніхто не почує і не осудить. Це допомагало краще, ніж пошуки оптимізму. Раптом мій сеанс психотерапії перебив стук у двері: