Те, що я ніколи тобі не скажу

Глава 9

– Естер, будь ласка, приїдь! – благала я, стискаючи в руках свій телефон.

– Що... що сталось? – вона не на жарт перелякалась, це було чутно по голосові.

– Арон... – тільки змогла вимовити, знаходячись прямо на стику літосферних плит почуттів, які боролись у мені.

– Я виїжджаю, – Естер поклала слухавку.

Повільно опустивши телефон біля раковини на кухонну поверхню, розвернулась спиною до неї і різким рухом сповзла донизу, спиною вдарившись об надвисаючу її частину. Я вилаялась, але таки залишилась на підлозі, піджавши коліна ближче до грудей – заплуталась... Заплющила очі, глибоко вдихнула і видихнула, прокрутила все, що сталось зі мною за ці... вісім хвилин (глянула на годинник, аби порахувати). Отже, була 20:00, минуло кілька днів після минулих подій. Хтось стукав у двері.

Навшпиньки я попрямувала до них, затамувавши подих, намагаючись не видати ні звуку. Може, сказати тому небажаному незнайомцеві, що дорослих немає вдома? А! Так, це тепер я. Узагалі-то, у фільмах жахів за подібних умов є ризик бути вбитою, тож не вважаю мій страх безпідставним.

На плиті в сковорідці кипіла сирна паста, готувати яку мене навчила Естер, коли залишалась на ніч минулого року під час перерви між модельними контрактами. Тьмяне світло в квартирі через те, що ввімкнена була тільки підсвітка на кухні, робило атмосферу ще більш моторошною. Я схопила довжелезну метлеву лопатку для взуття: тепер не жалкую про її покупку. Якщо незнайомець виламає двері, то нанесу удар перша, не чекатиму. Не хочу помирати саме так, бо потім по новинах покажуть сюжет про самотню дівчину (без кота навіть!), яку вбили після того, як вона розчарувалась у своєму захопленні, втративши сенс існування. Звісно, вони не вдаватимуться в настільки особисті подробиці про мене, та про одиноку жительку однокімнатної квартири згадають стовідсотково. Кляті любителі драми на ТБ! І про власницю ресторану додадуть у самісінькому кінці, коли вже ніхто не слухатиме.

Підійшовши дуже близько до об'єкту найбільшого зараз страху, я вирішила спершу глянути в дверне вічко. "Арон?!" – аж вклякла від подиву, поклавши лопатку для взуття на полицю. "Відчиняти... чи ні?" – сумніви не давали зробити рішучий крок.

– Ронні, ти вдома?

Тепер мій гість за дверима заговорив, ускладнивши вибір. Я досі ображалась, знаходячись на такому етапі, який мав привести до того, що краще забути про Арона. Він лише ускладнював мені життя, вводячи в оману своїми багатозначними фразами й діями.