Ні, Арон не зрадив з іншою, не відмовив у розмові, коли я до нього зверталась, не поводився агресивно, не показував відрази чи неприязні... але він не може не бути зрадником для мене. Ми ніколи не проголошували одне одного парою, не тримались за руки на людях, не ходили на офіційні побачення, називаючи все зустрічами, та відчувалось це, наче втратила у висновку не друга, а хлопця. Сміялись, говорили, торкались, цілувались, сварились, мовчали... Добре, ми були помилкою, Ароне, та ти її не визнав, спостерігаючи за тим, як п'ю клятий шот сама: завжди страждала я.
І виніть мене в тому, що не сказала йому про свої почуття, щоб припинити ускладнювати ситуацію. Могла б одразу почути про невзаємність і рухатись далі. Ну й нехай теж доклала рук до всього своїм мовчанням. Іноді ми обираємо його не лише тому, що боїмося зізнань, а через віру в наші маленькі жести, мимовільні короткі погляди, особливі усмішки, які здатні сказати комусь про сокровенне без слів. Часто помиляємось, читаючи чужі знаки, передчасно робимо висновки й у кінці цього циклу неодмінно розчаровуємось.
Є речі, про які не скажеш словами ніколи. "Я розумію тебе", "я ціную тебе", "я люблю тебе" не замінять обійми. Вчинки набагато цінніші. Ними я сотню проговорила те, що так і не наважилась сказати Аронові. І сенс тепер?
Стояла, як тоді, коли "востаннє стикалася з ними на вечірці з нагоди закінчення школи", але тільки з Шарлоттою поруч. Споглядали разом за посиденьками нашого спільного "друга" з новою пасією.
– Це ж та офіціантка з твого ресторану! Як її...
– Сем, – зітхнула я.
"Вчасно ж опинилась тут", – залишила цю їдку фразу виключно для своїх вух.
– Ще і їй життя псуватиме. От козел!
– Може, це ми невиправно наївні? – раптом злетіло з уст.
– Може... – засумувала Шарлотта, нахиливши трохи голову вбік.
Навіть якщо моя подруга по нещастю таки правдиво звинувачує у всіх бідах Арона, я б не відкидала поки варіанту, що сама могла розфарбувати звичайнісінькі спогади романтичними барвами. На жаль, це найбільш імовірний варіант зараз. Не знаю, як було в Шарлотти. Не знаю і знати не хочу. Просто прагну нарешті поставити крапку в цій клятій главі з назвою "Арон Вілсон", а не дописувати щоразу щось нове й нове. Залишу останній запис:
ВИ ЧИТАЄТЕ
Те, що я ніколи тобі не скажу
RomanceПереграй усе доля, і попроси я його залишитися, не певна, що зізналася, які думки не давали мені спокою. Ми б просто трошки довше попрощалися, бо шляхи наші далі різні. Проте, потайки навіть від себе продовжувала уявляти іншу реальність, де я не так...
