Те, що я ніколи тобі не скажу

Епілог

Якби маленька Вероніка спитала мене, чи в майбутньому ми разом із містером А, почуття до якого вона так яро заперечувала, то, імовірно, не відповіла їй нічого. Буде нечесно видати отак просто найцікавіші спойлери життя, що стрімко спливає день за днем.

– Ронні, ти наступна граєш, – сказав мені хлопець, коли я сиділа в кімнаті за сценою пабу, де відбувалось прослуховування.

Екран телефону був увімкнений і показував чат із Естер, де вона залишила за собою останнє повідомлення перед тим, як сісти в літак: "Порви їх усіх там, мала". Із цим меседжем, закарбованим у голові для виступу, впевнено покрокувала назустріч можливостям. Звуки публіки, що сьогодні підтримувала кожного, не перебивали гучний стукіт серця від шаленого хвилювання: не звикла досі до виходів на сцену, отримуючи добрячу дозу адреналіну від дежавю родом ще з музичної школи. Проте, мені дуже хотілось кинути виклик старому доброму знайомому страхові.

Серед натовпу і сліпучого світла ресторану важко було розрізнити людські обличчя, але знала: Сайлас стоїть посередині, беззвучно ворухаючи губами, щоб ніхто не почув, та прочитала по них я. "Не бійся, принцесо", – він, точно, каже щось таке. "Тук, тук, тук", – звук паличок барабанщика перервав мої роздуми про теперішнє. Пальці знайшли свої клавіші: права рука – до й мі бемоль першої октави, а ліва вибудувала інтервал чисту октаву від ноти до. Ні пуху, ні пера.

Тремтіння зникло під кінець першого куплету. Дихання стало рівним, коли серце відмерло від жаху. Далі я лише отримувала насолоду від того, що знаходжусь у цьому місці. Цілковито правильне відчуття, наче вперше пішла не проти долі, а за нею, не боячись її, а переповнюючись цікавістю до тих обставин, які вона будує.

Під аплодисменти глибоко вдихнула й видихнула, ледве не заплакавши від гордості за себе. Ніяких сумнівів: ніколи-ніколи не призвичаюсь до перебування в центрі уваги навіть у складі групи людей. Реакція залу якийсь наркотик, клянусь. Готуючись, скаржилась, що нічого не вийде, і я не вийду туди більше, ніж цей обов'язковий раз. Проте, забула все, побачивши віддачу на те, чим дихаєш і гориш. Пора вже сходити зі сцени.

– Ронні! – підбіг до мене Сайлас, який втомився чекати, коли до нього дойду, попрощавшись із слухачами остаточно. – Я тобою пишаюсь.

Вагаючись, чи може на цьому етапі наших стосунків він отак за власним лише велінням серця робити подібне, Сай ніяково пригорнув до грудей моє стомлене від емоцій тіло, залишив ледь-ледь відчутний поцілунок на щоці, відразу відсахнувшись: