Те, що я ніколи тобі не скажу

Глава 6

"Другові" сподобалась ідея "проекту". Він пообіцяв забрати мене після роботи. Я жила думками про те, що після шостої побачу нарешті Арона, і ми знову проведемо разом час. Вони п'янили дужче, ніж найміцніший алкоголь у всьому барі в моєму закладі. Я була на такому небі від щастя, що мала придбати собі парашут, якщо, не дай боже, впаду.

– Така гарна сьогодні, Вероніко, – Сем сперлась обома руками на барну стійку.

– Дякую, – ввічливо відповіла, відволікшись від перечитування документів всього на хвильку.

– Настрій був чи... є причина?

– Сем, ти трохи заважаєш.

Що насправді означало: ти ду-у-уже заважаєш; якщо Сем вміє читати між рядків, то неодмінно залишить мене в спокої. Та і в неї має бути купа інших справ зараз, окрім розпитування про мій зовнішній вигляд.

– Зрозуміла, – зміряла своїм розчарованим поглядом згори донизу й назад Семмі.

Колись дитиною я дуже хотіла завести собі чіхуахуа, щоб носити в гарненькій рожевій сумочці, прямо Ель Вудс свого песика у фільмі "Білявка в законі". І от, набридши своїй мамі розповідями про те, наскільки ця ідея варта її інвестицій, зібралась із нею разом піти до дівчини, яка продавала неймовірно прекрасного Персика з очима-намистинками. Проте, моя перша з ним зустріч поклала кінець цій мрії. Персик, із родоводом, очевидно, величнішим, ніж у будь-якого пересічного аристократа, вкусив мене за палець, варто було наблизитись тільки, щоб погладити. Тож до чого це я? Семмі дуже нагадувала Персика. Проявиш до неї хоч трохи доброти – вкусить за палець. Зовні приємна, ну така... хоч до рани прикладай, а в іншу мить обернешся – і вона стоїть із величезним ножем за спиною, запевняючи, що не планувала запхати тобі його далеко в спину (о ну звісно!). На моє нещастя, зрозуміла це надто пізно.

– Привіт, Ароне! – почуте від Сем змусило відкласти всі документи куди подалі.

Він кивнув до неї вітально, перевівши погляд одразу на мене, усміхнувся. Помахав рукою так, як колись у школі, коли знаходив серед натовпу однокласників. Я вчинила подібним чином.

– Вибач, не дивлюсь за часом, запрацювалась щось... – виправдала те, чому досі зайнята, хоча мала вже стояти чи сидіти з джинсовою курткою у руках (вечори поволі стають осінньо холодними).