Анонімний щоденник...

01.05

Я. Не. Знаю.

Чорт забирай, не знаю, що я роблю. Не розумію. І начебто нічого поганого не роблю, не відбувається, а відчуття паршиве. Чи не егоїстично це з мого боку продовжувати бачитись з людиною, якщо я знаю, наскільки сильно я уникаю будь-якого зближення з іншими людьми? Адже все буде, як завжди. Я просто все зіпсую, щоб втекти. Знову. Нічого нового.

Це просто бажання отримати увагу чи мені дійсно цікаво продовжувати спілкування з ним? Не розумію.

І взагалі знали б ви, як мені страшно, що я ніколи так і не покохаю нікого. Зараз мені здається, що я ніколи не відчувала любові до когось. Ні до батьків, ні до себе, ні до будь-кого іншого... І складається враження, що й не відчую ніколи. До поки не пропрацюю цей страх бути покинутою. Ось причина, чому я роблю це перша. Роблю все можливе. Навіть виставляю себе повною ідіоткою для цього. Коли це відбувається за твоїм бажанням, все набагато простіше. Це відбувається тоді, коли цього хочеш ти. Люди можуть думати, що вони зробили це першими, і це мій їм подарунок, але насправді я роблю те, що змушує їх почуватись незадоволено моєю поведінкою. І вони йдуть. Нарешті...

Після цього я роблю глибокий вдих-видих і переходжу до наступного рівня. Ось так. Ненавиджу себе за цю дику потребу відчувати увагу і хоч крихту симпатії від чоловіків. Я просто не можу зрозуміти, на що я готова заради цього? Тобто кожен перший зустрічний, хто підійде, наприклад, познайомитись, що він отримає? І чим це закінчиться?

Я не хочу ранити хороших людей своєю присутністю в їхньому житті. Адже я завжди все псую і руйную. Як вони після цього почуваються? Не знаю. Я так багато чого не знаю! А що я взагалі знаю? Дідько, та геть нічого навіть про себе я не знаю. Про свій стан. І це так мучить. Не розуміти себе - це перший крок у прірву. І я, на жаль, вже давно лечу з неї...