Здається, мені все ж таки тримати язика за зубами, еге ж? Хто зрозумів, той зрозумів...
На жаль, все більше і більше відчуваю оте "Чорт, не варто було цього казати" відчуття. Чому іноді так важко усвідомити, що всім начхати на твої проблеми, що в тебе там відбувається чи відбулось. І начебто це зовсім не секрет, проте після того, як усвідомлюєш, що людина тебе навіть не дослуховує до кінця, відволікаючись на щось інше, залишається противне та гірке віддчуття, таке липке, що мало б врешті-решт склеїти тобі рота, щоб ти знову і знову бездумно не ділився своїми думками та емоціями із тією людиною, та ні, ти знову наступаєш на ті ж граблі. Ти раз за разом, чорт забирай, ідеш і виливаєш душу не тій людині. Я прекрасно розумію як це, так складно мовчати. Мовчати, коли хочеться сказати так багато... Більше, ніж мозок встигає обдумати, перш ніж це вилетіло з рота. Якби ж хтось мені підказав, як із цим справитись, я б всі скарби світу віддала за це. Відчувати себе самотнім серед людей - ось, що дійсно жахає. Ось, що дійсно важко прийняти. Ти наче під водою чуєш гул людей, які насправді знаходяться в метрі від тебе. І коли ти намагашся щось сказати, крикнути, схоже на те, що тебе також погано чутно з-під тієї самої води. Що ж, ось мій спосіб, як обійти це замкнуте коло, в якому ти знову оголяєш свою душу перед кимось, хто цього явно не заслуговує...
ВИ ЧИТАЄТЕ
Анонімний щоденник...
Não FicçãoЧи відчували ви коли-небудь, що тебе розриває зсередини через емоції, які вириваються на волю? Ти намагаєшся їх стримувати до останнього, а потім ти зачіпляєшся за дверну ручку - і все. А я відчуваю і все більше забуваю відчуття, коли душа не рветь...
