Сидіти посеред кімнати в напівтемріві, відчуваючи, як на очі набігають сльози, відчуваючи від цього ж провину, та не розуміти, що не так - одне з найгірших відчуттів. Чого здається наче душа розривається, чого так накриває хвилями суму і розпачу? Та гірше за це в цей момент сумніватись в тому щоб пережити це, як завжди, - замкнувши це в собі та затиснувши його, не дати іскрі розпалити полум'я, перетворившись згодом у пожежу, що охопить всю свідомість, чи змусити себе відкритись комусть і виляти ті краплі, які починають переповнювати чашу та потроху проливатись, коли чаша нахиляється?
Що ж, відповідь очевидна... Ще одне важлливе запитання полягає в тому, чому відчувається сором після того, як ми відкриваємось навіть найближчим, той наче скрипучий чужий голос шепоче в голові: "Знову не змогла, слабачка. Здалась і все знову розказала, бо не справилась із собою. Жалюгідна". Тож напевно, саме тому найчастіше обираю перший варіант.
Так, це нелегко отак сидіти насамоті і перечікувати, коли бушує ураган незрозумілих і лячних емоцій. Вони крожного разу приносять пекучий біль, не тільки в очах від сліз, а й в душі. Боротись з нав'язливими запитаннями та відповідями на них стає з кожним разом все складніше: вони беруть під контроль - і в один момент ти розумієш, що ти більше не головний, не можеш роставити чіткі межі між тим, що дійсно варте уваги, а що потрібно одразу викинути з думок.
Коли в мозку зринає черговий докір власного виробництва стає так огидно. Огидно від себе. Ми не контролюємо наші думки, вони нас не визначають, та якщо ми про щось думаємо, значить, це дійсно нас турбує. Якщо ж це відбувається досить часто, тоді це має більше значення, ніж ми іноді можемо припустити.
Думка за думкою, слово за словом ми іноді руйнуємо самі ж себе, самі того не усвідомлюючи. Чи навпаки ясно розуміючи, але не в силах зупинитись ні на мить. Ще й на додачу ненавидячи себе за це все ще більше.
І тоді вже кожен з нас обирає свій спосіб впоратись з цим станом...
Я ж ось наприклад зараз тут саме з цієї причини: взяти себе в руки, прийти до тями та все ж таки дати волю своїм емоціям, не кидати в темний підвал, а зустрітись обличчям до обличчя, проте не випустити у світ, а прожити все всередині.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Анонімний щоденник...
Non-FictionЧи відчували ви коли-небудь, що тебе розриває зсередини через емоції, які вириваються на волю? Ти намагаєшся їх стримувати до останнього, а потім ти зачіпляєшся за дверну ручку - і все. А я відчуваю і все більше забуваю відчуття, коли душа не рветь...
