Страшно, сумно і незрозуміло.
Закриваєш очі і зосереджуєшся на битті власного серця. Рахуєш удари, відчуваючи вібрації, що проходять крізь все тіло. Воно болить і кровить. От вже багато років. Саме не розуміючи причини...
Боляче.
Боляче усвідомлювати, що ти загубився. Стоїш на роздоріжжі, в тебе є багато виборів, але ти настільки розгублений, що не знаєш, що буде краще для тебе. Ще більш боляче в той же час розуміти, що те, що ти наразі робиш, точно не йде тобі на користь. Виснажує. Витягує сили. Не дозволяє розслабитись. Відпочити.
І от в тебе на руках є це усвідомлення, на очах — сльози, а в серці — порожнечу та біль. Пекучий та тяжкий.
Помилки.
Ми їх робимо весь час, це є природнім та невід'ємним елементом будь-якого розвитку. Приймаєш рішення, а далі просто спостерігаєш за наслідками. Але спочатку ти намагаєшся провернути все так, щоб це булочого я не можу вигідним та правильним для тебе. А що якщо два роки тому на початку шляху я вже знала, що це помилка? Але зробила перший крок, переступила поріг і увійшла туди, куди я не належу...
Що це? Вимушеність чи усвідомлена дурість?
І тепер після такого довгого періоду немає куди відступати, буде проявом слабкості, чогось, що я не маю права показувати. Хоч і продовжувати рухатись із тим де напрямком сил стає все менше й менше. З кожним днем бажання розсипається, як пісок між пальців.
Мовчи. Терпи. Роби далі.
Кажу я собі, фізично відчуваючи, як кожен раз, коли я змушую себе до цього, я руйнуюсь. Повільно, але безупинно...
ВИ ЧИТАЄТЕ
Анонімний щоденник...
No FicciónЧи відчували ви коли-небудь, що тебе розриває зсередини через емоції, які вириваються на волю? Ти намагаєшся їх стримувати до останнього, а потім ти зачіпляєшся за дверну ручку - і все. А я відчуваю і все більше забуваю відчуття, коли душа не рветь...
