Я відчуваю, ніби захлинаюсь. У прямому сенсі. Я відчуваю втому і моральну виснаженість, і, на жаль, не знаю, як собі наразі допомогти. Все, що я можу, - це плакати і жаліти себе. Думати: "Ой, яка я бідна, втомлююссь весь час", але ж ти сама обрала це все, ти знала, що воно так має бути. "То що тепер будемо робити", - запитую себе, але відповіді немає. Чесно, я не знаю, куди я рухаюсь, чи варто мені продовжувати туди, куди я йду? Здається, я за кілька кроків до вигорання, і я боюсь впасти в ту емоційну прірву, з якої так складно вибратись...
Час, коли ти не хочеш нічого робити, банально їсти, через фізичну та хронічну моральну втому, - певно що, найгірший. Але цей момент - частина певного росту, для того щоб зрозуміти, як жити далі, тобі потрібен час і спокій. Просто відпустити все і певний час плисти за течією. А після ти вже вирішиш для себе, чи ти будеш плисти проти течії, чи поки що продовжиш лежати на поверхні, нічого не роблячи. Ми завжди чуємо, що не можна здаватись, треба завжди боротись, і це правда, але ми упускаємо той факт, що ми спокійно можемо бути "не в порядку", що ми можемо бути демотивованими або ж просто втомленими, через що наш мозок, тіло, нервова система дають збій та хочуть взяти перерву, щоб перевести пнодих. І іноді в нас просто немає іншого вибору, окрім як поставити все на паузу, щоб відновитись. Чому? Бо для того, щоб нормально функціонувати як людина, нам потрібно комунікувати з іншими, обмінюватиь енергією, а як це можливо, якщо цієї енергії немає..?
А ні, все, вже попустило...
ВИ ЧИТАЄТЕ
Анонімний щоденник...
Non-FictionЧи відчували ви коли-небудь, що тебе розриває зсередини через емоції, які вириваються на волю? Ти намагаєшся їх стримувати до останнього, а потім ти зачіпляєшся за дверну ручку - і все. А я відчуваю і все більше забуваю відчуття, коли душа не рветь...
